Студентський креатив  - 2 ч.

Матвійчук Я. С.,
студентка 132 групи;
Гулий Г. М.,
викладач музичного виховання з методикою
ВКНЗ "Коростишівський педагогічний коледж імені І.Я.Франка"Житомирської обласної ради

  ВІН ЖИТИМЕ В ПІСНЯХ СВОЇХ ДОВІКУ...

І небо, і земля співають,

І вишня мамина цвіте.

Тобі, земляче, шану провіщають

За твій талант, за серце золоте!

                                                                                                         Галина Олійник

  Анатолій Максимович Пашкевич - український хоровий диригент, композитор, Народний артист України. Народився 11 лютого 1938 року в с.Довбиші Баранівського району Житомирської області. Ім'я Анатолія Максимовича Пашкевича занесено до Золотої Книги Мистецтв України. У 1964 році працював у м.Коростишеві. Керував хоровим колективом у Районному Будинку культури і хоровим колективом паперової фабрики. Він створив десятки чудових, глибоко ліричних, самобутніх пісень, котрі стали народними. Серед них "Мамина вишня", "Степом, степом", "Хата моя, біла хата", "Синові", "Ой ти, ніченько", "Любисток", "Журавка", "Ой вербо, вербо", "Осипає цвіт калина", "Пісня про Волинь", написані на слова Дмитра Луценка, Василя Симоненка, Йосипа Струцюка, Миколи Негоди.

Ще у 12-річному віці Анатолій на власні вірші написав пісню "Ой цвіте, цвіте біла вишенька". Це й стало початком його творчості, про яку згодом знатиме вся Україна. Після школи він працював у Баранівському районному будинку культури, потім - у Житомирській обласній філармонії. Свої "університети" Пашкевич проходив здебільшого з баяном у руках та з піснею у серці. У 1965 році перебрався у Черкаси, ставши диригентом, а потім і художнім керівником Черкаського державного заслуженого українського народного хору. У другій половині 1960-тих у наше життя увірвалися своєю неперевершеною популярністю пісні "Степом, степом" (на вірші Миколи Негоди), пізніше - "Мамина вишня", "Хата моя, біла хата" (у співавторстві з Дмитром Луценком), "Синові" (з поезій Василя Симоненка).

Пісня "Степом, степом" народилася за одну ніч. Запросили якось поета Миколу Негоду взяти участь у підготовці урочистого заходу. Сидів у готелі, нудьгував, а за стіною, у сусідньому номері, хтось грав на баяні. Виявилося, що це був художній керівник Черкаського народного хору Анатолій Пашкевич. Зайшов до нього поет, поговорили. А той і каже: "Склади такий вірш, щоб за душу взяло, а я музику напишу". Повернувся поет до свого номера, задумався. Пригадалося побачене в дитинстві: старенька жінка з квітами біля солдатської могили, де був похований її син. Щотижня за вісім кілометрів приходила сюди, щоб вклонитися, розповісти про своє гірке життя-буття... І полилися рядки.

Коли прочитав твір Анатолію Пашкевичу, той дуже зрадів: "Миколо, Боже, це те, про що я мріяв!" Створюючи музику, композитор не помічав плину часу, лише інколи запитував у Миколи: "Це ранок чи вечір?". Вперше "Степом, степом", виконала солістка Черкаського народного хору Ольга Павловська. Відтоді пісня стала народною. "Коли ми з Миколою Негодою написали "Степом, степом", тоді подібних творів просто не було", - зізнавався Анатолій Пашкевич. - Пісня, та ще й українською мовою, без перебільшення, викликала потрясіння. Пам'ятаю, підчас концертів хор, бувало, зупинявся, тому що голоси у виконавців спазмувало від схвильованої реакції залу... Не до емоцій було лише деяким чиновникам від влади. Викликали нас із Миколою Негодою в обком партії і раптом, ні сіло - ні впало, запитання: "Що це за пісня така незакінчена якась у вас вийшла, її треба якось по-іншому зробити і, взагалі, про яку матір йдеться, адже у Росії теж є матері? Ми - інтернаціоналісти!" Я відповів: у нас одна матір, і якщо пісня написана українською мовою, то, звісно, про кого мова... Уявляєте всю безглуздість претензій? Ви не повірите, але й мої друзі спершу сумнівались в успіхові твору. Навіть коли вже кілька разів пісня прозвучала в ефірі, Микола Негода зауважив мені: "Толику, ну що ти написав? Якби це була така пісня, щоб її люди співали на вулиці, за столом, а так її можна виконувати лише на сцені з Черкаським хором..." Та час розставив усе на свої місця. Згодом Микола Негода з високої трибуни заявив: "Я щасливий, що зустрів такого талановитого композитора, як Анатолій Пашкевич!" У 1967 році пісня зазвучала й одразу була визнана народом. Розповідають, що в той час, коли на композитора намагалися тиснути чиновники, пісню "Степом, степом" ввели до навчальних програм у школах... А коли у серпні 1968-го у розбурхану Прагу ввійшли радянські війська для наведення там "соціалістичного порядку", цей твір-реквієм тяжкою тугою лунав із вуличних гучномовців, нагадуючи непроханим гостям про сльози матерів, які вічно чекають своїх синів...

Ті, хто добре знав Пашкевича за життя, можуть підтвердити: митець не робив ніякої таємниці зі своєї творчості. Був відкритим і доступним, часом аж занадто: біля нього могли опинитися як давні друзі, приятелі, так і випадкові люди.

Особлива сторінка в творчості Пашкевича - співпраця з Дмитром Луценком. 1978 року в обласному театрі відбувся перший концерт Волинського народного хору, в якому й прозвучала "Пісня про Волинь". Присутній на концерті Дмитро Омелянович щиро радів, що пісню виконували кілька разів на біс. Волиняни полюбили її, і вона живе в репертуарі колективу й досі. На вірші Луценка Пашкевич написав багато гарних пісень - "А мати ходить на курган", "Батькове серце", "Гуси летіли", "Хата моя, біла хата", "Любисток", "Ой ти, ніченько", але найкраща з них - "Мамина вишня", що за своєю популярністю не поступається пісні "Степом, степом" і теж стала народною.

 Що ж до самої особи композитора Анатолія Пашкевича, то йому ніколи не було легко в житті. Щедрий, принциповий, але й конфліктний, він ніколи не вписувався в комфортні чи жорсткі рамки життєвих умовностей. Він не міг і не хотів блазнювати задля особистої вигоди, а тому був незручним у стосунках з чиновниками. Він не вмів і не хотів "нести" себе назустріч славі, пробиваючи ліктями шлях до нагород, визнань і матеріального достатку. Йому муляло все показне і штучне. Він завше тягнувся до тих, хто, можливо, і не знав, і ніколи не знатиме автора уславлених пісень, але слухав і слухатиме їх до скону днів своїх.

 Він із ніжністю і невимовним трепетом ставився до місць свого творчого зростання, до тамтешніх друзів, особливо в Черкасах і Луцьку. Звідти йому писали, пропонували твори, ділилися особистим. На відстані років і кілометрів згадував, звичайно ж, усе найкраще, що там було. А те, що було не все гладко, спливало іноді зненацька.

Анатолій Пашкевич був бунтарем у душі, і з ним було нелегко. Не можна сказати, що атмосфера стародавнього Чернігова, де він прожив майже всі останні роки, всуціль була благодатною для творчості митця і його колективу (Чернігівського народного хору). Він не переставав воювати з чиновниками, захищаючи пісню, захищаючи виплеканий ним колектив, його право співати і жити в нормальних умовах. Інколи це було наївно, але завжди - правдиво і щиро. Боротьба ця виснажувала і часто була нерівною. Але завше перемагав талант, авторитет митця. Звісно, в ті часи багатьом було не до пісні. Та цим він ніколи не переймався. Вірив - справжня пісня завжди проб'ється до людей. На запитання: "Де вам, Максимовичу, найкраще живеться і працюється - на Житомирщині, в Черкасах, Луцьку чи Чернігові?" - не замислюючись, відповідав: "В Україні!" Років за п'ять до смерті композитор визнавав: " ...На досягнутому не зупиняюся. Вважаю себе хліборобом, що вирощує хліб, хліб духовний, стараюся, щоб він був без остюків. Прикладу всі зусилля, аби наша молода незалежна Україна була щасливою, бо є вона найпрекрасніша квітка на Планеті, аби наш народ співав найкращих пісень, жив у достатку. І ще хочу висловитись словами нашого геніального поета Павла Тичини. Якби кожен узяв би його слова у своє серце і ніс як молитву, повторюючи кожного дня:

Всі радощі свої і чорну днину -

Усе я з вами розділю.

Ви любите свою Вкраїну -

Я більш її люблю!

Ось деякі враження творчих побратимів, які добре знали композитора і віддавали належне його творчості.

 Герой України, керівник Державного академічного народного хору імені Григорія Верьовки Анатолій Авдієвський каже: "Музичний талант у Анатолія Пашкевича проявився, як унікальний дар Божий. Він був неперевершеним мелодистом - настільки просякнутим національним елементом у музиці, народною піснею, що й особиста творчість його носила характер пісенного фольклору".

 Народний артист України, незмінний керівник Поліського ансамблю пісні й танцю "Льонок", композитор і поет, автор легендарної "А льон цвіте" Іван Сльота говорив: "Я відверто завжди дивувався витонченості їхньої з Луценком пісні "Ой ти, ніченько". Ну повна схожість з народною. Дуже логічно вона виписана - тут і народні виводи, і мелодійні ходи - нічого не скажеш! Слова самі просяться на музику - нічого не викинеш, нічого не додаси...І ще один, сказати б, екзотичний штрих до популярності пісень Анатолія Пашкевича. Якось в Інтернеті прочитав інформацію про японського бандуриста Сакума Шуїчі. На одній з вулиць Львова, зодягнений у вишиту сорочку, він виконував українські пісні, зокрема і "Ой ти, ніченько". Ніхто із слухачів навіть не підозрював, що бандурист співав японською мовою. На візитці цього нащадка самураїв англійською мовою було написано, що він є "прихильником української культури, бандури та гопака".

 Анатолій Максимович помер у січні 2005, рівно через місяць, 11 лютого, він мав святкувати свій 67-й день народження. Анатолія Пашкевича поховали на міському кладовищі у Черкасах поруч з народною артисткою Ольгою Павловською.

 Усе життя Анатолія Пашкевича пов'язане з Баранівкою, і з нашими тихоплинними річками Случем та Душнівкою, з чудовими людьми. Талант цієї людини розвивався бурхливо. Це самозразок, якого не зачепила рука гранувальника. І можливо саме тому він, як поетичний і музичний талант, засяяв усіма барвами. Його твори визнав увесь світ, шанують і цінують пам'ять про нього. Прожив Анатолій плідне життя і залишив після себе справжні пісенні скарби, які звучатимуть у серці кожної простої людини, яка любить пісню і буде з вдячністю згадувати ім'я видатного композитора.

 Земляки Анатолія свято бережуть пам'ять про нього, його ім'ям назвали районний Будинок культури, вулицю, де він проживав зі своїми батьками, а також у Баранівці проводиться Всеукраїнський фестиваль хорової пісні пам'яті А.М.Пашкевича. На фасаді Будинку культури, де розпочинав свій творчий злет композитор, встановлено меморіальну дошку. Є також задум відкрити у його батківському будинку меморіальний музей.

Список використаних джерел

• Костенко В.І. "Анатолій Пашкевич", "Фенікс", 2016.
• Олійник Г.А. "Пашкевич у нас один", - Житомир, ПП "Рута", 2013.
• Стрільчук А.П. "Слово Полісся", 2011.

Іваніцька А. В.,
студентка 143 групи;
Тихоліз Б. М.,
викладач музичного виховання з методикою
ВКНЗ "Коростишівський педагогічний коледж імені І.Я.Франка"Житомирської обласної ради

МИХАЙЛО АДАМОВИЧ СКОРУЛЬСЬКИЙ- УКРАЇНСЬКИЙ КОМПОЗИТОР-КЛАСИК

 Михайло Адамович Скорульський - український композитор-класик, піаніст, диригент, педагог, музично-громадський діяч, заслужений діяч мистецтва України (1947), кандидат мистецтвознавства (1939), професор (1949).

 Яскрава сторінка в історії Житомирського музичного училища пов'язана з ім'ям Михайла Адамовича Скорульського (1887-1950), видатного українського композитора, у творчому доробку якого - симфонічна і театральна музика, камерно-інструментальні й вокальні твори.

 Народився Михайло Адамович 6(19) вересня 1887 року у Києві. У домашніх умовах здобув досить високу піаністичну підготовку. У 1910 році закінчив Житомирські музичні класи Російського музичного товариства.

 Навчався він у фортепіанному класі Л. Мєстечкіна, студіював гармонію і контрапункт. Зважаючи на ґрунтовну фахову підготовку юнака, керівництво доручило йому викладати в училищі клас обов'язкового фортепіано. Пізніше Л. Мєстечкін писав, що класс М. Скорульського «відзначався успішністю завдяки педагогічним здібностям, необхідній авторитетності і добросовісності вчителя» [1.42].

 Так М. Скорульський увійшов до першого складу педагогічного колективу Житомирського училища. Тут розпочалася його багаторічна педагогічна кар'єра. Ім'я М. Скорульського постійно звучало у відкритих звітних концертах Класів, у яких він виконав значний репертуар: Скерцо Ф. Шопена і марш із його сонати сі-бемоль мінор, сонату фа-дієз мінор Р. Шумана, «Смерть Ізольди» Р. Вагнера - Ф. Ліста, Токату ре мінор Й. С. Баха, концерт ре мінор А. Рубінштейна. На випускному вечорі піаніст грав Перший концерт С. Рахманінова. Далі було навчання в Петербурзькій консерваторії одночасно на двох факультетах: теорії композиції (професори М. Штейнберг. В. Калафаті, І. Вітоль) і фортепіано у професора А. Єсипової. Повернувшись до рідного міста у званні вільного митця, М. Скорульський поринув у творчу й культурно-просвітницьку діяльність.

 У 1915 р. організував і до 1933 р. керував Житомирським симфонічним оркестром, з яким виконував всі шість симфоній П.І.Чайковського та девʼять симфоній Л. Бетховена. Подружжя Скорульських відкрило музично-вокальну студію, у якій викладалися спів, гра на фортепіано, теорія композиції і всі теоретичні дисципліни. Учні студії виконували оперні спектаклі (окремі дії з опер «Пікова дама», «Орлеанська діва» П.Чайковського, «Царева наречена» М.Римського-Корсакова, «Русалка» О.Даргомижського, «Демон» А.Рубінштейна), оркестром диригував М. Скорульський.

 Музикант був організатором і учасником багатьох музично-просвітницьких заходів у місті, виступав у концертах як акомпаніатор і піаніст-ансамбліст. Постійно тривала інтенсивна творча робота - до від'їзду з Житомира 1933 року творчий доробок композитора збагатився такими творами, як Перша і Друга симфонії, музика до театральних вистав, «Класична увертюра» для симфонічного оркестру, фортепіанна соната, п'єси для скрипки, віолончелі, фортепіанне тріо, романси. Паралельно діяла заснована подружжям Житомирська хореографічна студія, де навчалася дочка Скорульських Наталя. В той же час М.А. Скорульський здійснює активну суспільно-просвітницьку та музичну діяльність і займається композиторською творчістю. Активна діяльність М.Скорульського духовно вплинула на земляків, відкрила для них нові світи. Завдяки діяльності музиканта такого масштабу зріс професіональний рівень музичного училища.

 У 1933 році він став референтом філармонії і викладачем Київської консерваторії імені П.І. Чайковського. В цей час Скорульський проводить активну педагогічно-наукову роботу - пише кілька теоретичних праць, захищає дисертацію і отримує ступінь кандидата мистецтвознавства.

 Найщасливішим творчим періодом було літо 1936 року. У с. Мотовилівка під Києвом народився клавір балету «Лісова пісня», який з часом, тяжко долаючи терни радянської ідеологічної цензури, став вершиною української хореографії ХХ століття. Лібрето балету написала дочка композитора, солістка балетної трупи Київського державного театру опери та балету імені Т.Г.Шевченка Наталія Михайлівна Скорульська.І досі не сходить зі сцени театрів балет «Лісова пісня», написаний далекого 1936 року. Під час Великої Вітчизняної війни композитор жив в Алма-Аті. До Києва він повернувся у 1944 році.

 Прем'єра «Лісової пісні» відбулася тільки 25 лютого 1946 року в ювілейний вечір, присвячений 75-річчю з дня народження Лесі Українки. Постановку здійснили балетмейстер Сергій Сергєєв, диригент Борис Чистяков та один з основоположників української сценографії О.В.Хвостенко-Хвостов. Сергєєв радикально перекроїв лібрето й музику відповідно до класичних канонів драматичного балету. Неординарною та багато в чому експериментаторською стала й конструктивістська сценографія Хвостенка-Хвостова: пагорб по центру сцени порушував чіткі лінії класичного кордебалету і ускладнював танець солістів, а своєрідне графічне вирішення костюмів на практиці обтяжувало рухи танцівниць. Проте сміливі художні рішення сценографа розширили діапазон осмислення триєдності літературного твору, музики і танцю.

 Справжнє ж хореографічне народження "Лісової пісні" відбулося аж 25 травня 1958р. теж в Києві. Поставив спектакль Вахтанг Вронський за участі лібретиста і хореографа Наталі Скорульської, а також диригента Бориса Чистякова. Художній образ балету створив видатний український сценограф Анатолій Волненко: поетичне трактування оформлення художник талановито і органічно поєднав з літературним твором Лесі Українки та музикою М.А. Скорульського.

 За успішне, більш як півстолітнє сценічне життя балету, його бачили у Єгипті, Португалії, Німеччині, Болгарії, Румунії, Словаччині та Латинській Америці. Чотири рази балет гастролював у Японії. В цій країні було відзнято дві телеверсії вистави. Також балет увійшов до відео антології «Балетне мистецтво народів світу», створеної японською телекомпанією «Ен Ейч».

 М.А. Скорульський натхненно і плідно працював до кінця 1940-х років. Після тяжкої хвороби помер 21 лютого 1950 року, похований на Байковому кладовищі у Києві.

Твори

1936 - балет «Лісова пісня» (за драмою Лесі Українки; пост. 1946);

• 1939 - балет «Бондарівна»;
• (незакінч.) - балет «Снігова королева» (за Г.-Х. Андерсеном);
• 1948 - опера «Свіччине весілля» (за драмою І. Кочерги);
• 1917 - ода «Гімн вільному мистецтву»;
• 1943 - ораторія «Голос матері» (на слова М.Т.Рильського, П. Г. Тичини, М. П. Бажана та ін.);
• твори для оркестру - дві симфонії (1923; 1932);
• «Класична увертюра» (1928);
• «П'ять українських пісень» (1930);
• симфонічна поема «Турбаї» (1933);
• «Поема ентузіазму» (1934);
• «Степова поема» (пам'яті Амангельди Іманова - 1944);
• поема-казка «Микита Кожум'яка» (1949);
• концерт для фортепіано з оркестром (одночастинний - 1933);
• для орк. нар. інструментів - «Інтермецо на тему української історичної пісні» (1935);
• камерна музика - фортепіанне тріо (1924);
• струнний квартет (1929);
• два фортепіанні квінтети (1928; 1943);
• 2 фортепіанні сонати (1926);
• «Дитячий альбом» (1940);
• прелюдії для фортепіано;
• 34 романси на слова Лесі Українки, Павла Тичини, Володимира Сосюри та ін.;
• обробки народних пісень;
• хори;
• музика до театральних вистав та інше;
• науково-теоретичні праці - «Елементарні основи фортепіанної школи Г. М. Єсипової» (1932), «Курс вертикально-подвижного контрапункта строгого письма по системе С. И. Танеева» (1938-40).

Список використаних джерел

1.Бондарчук П.М. Скорульський Михайло Адамович //Енциклопедія історії України: у 10 т./редкол.: В.А.Смолій. - К.: Наукова думка, 2012. - Т.9.

2.Жадько В. Некрополь на Байковій горі. - К.: Наукова думка, 2008.

3.Жадько В. Український некрополь.- К.: Наукова думка, 2005.

4.Скорульський М. Спогади. Листи. Матеріали. (Упорядкування. примітки, списки, іменний покажчик Скорульської Р.М.) - К.: Музична Україна, 1988. - 326 с.

                                                     Прищепа О. Р.,

студентка 133 групи;
Урчик О. Ю.,
викладач музичного виховання з методикою
ВКНЗ "Коростишівський педагогічний коледж імені І.Я.Франка"Житомирської обласної ради

Іду у пісню, наче йду у вічність.

                                                                                                             В. Шинкарук

 У пантеоні співочих родин, якими пишається Україна, династія Шинкаруків займає особливе місце. І не лише завдяки своєму яскравому таланту, а й трепетному ставленню до сімейних звичаїв і традицій. Тут з величезною любов'ю і повагою бережуть історію свого роду, шанують предків, а також сімейні та історичні реліквії, предмети вжиткового мистецтва, які передаються з покоління у покоління. У будинку Шинкаруків у Житомирі зібраний багатий сімейний фото-архів, цікаві історичні документи.

 Талановитих людей в родині багато. Майже кожен із них володів якимсь музичним інструментом і чудово співав.

 Походять Шинкаруки із стародавнього села Крилівка, що в Андрушівському районі на Житомирщині. За співочий талант і особливий музичний дар на малій батьківщині їх ще й досі прозивають Солов'ями і Соловейовичами. Добре відомий факт, коли на початку 20-го століття одному із Шинкаруків у паспорті писар навіть прізвище «Шинкарук» замінив на вуличне прізвисько «Соловей». 

Родина Шинкаруків уособлює щедру талановитість української нації. Воістину нашому роду - нема переводу!

 Один із найвідоміших представників родини - поет, композитор, гуморист, блискучий ведучий і режисер, професор Житомирського державного університету імені І.Я.Франка Володимир Федорович Шинкарук світ побачив на Спаса. Саме у цей святковий день 19 серпня 1954 року пощастило йому народитись. У сім'ї любили робити подарунки на дні народження: старший брат Борис народився в один день із мамою, а Володимир - в один день із батьком. За легендою, 19 серпня також з'явився на світ його прадід, про якого було відомо лише те, що звали його Сільвестр.

 Зі шкільних років література, музика і спорт ішли з Володимиром поруч. Йому в один і той же час хотілося бути то спортсменом, то музикантом, то письменником. Навіть після закінчення десяти класів, Володимир ще не мав чіткого уявлення про те, чому присвятити своє життя. Одне лише було очевидно: йому близька гуманітарна сфера.

Його перший "великий" успіх пов'язаний з маленькою сценою у дитячому садочку селища Теофіполя на Хмельниччині, куди батьків перевели після ліквідації Вчорайшенського району. Під час дитячого новорічного ранку він без запинки прочитав напам'ять довжелезний вступ до поеми Олександра Пушкіна "Руслан і Людмила". Вражений дід Мороз (він не одразу здогадався, що це була переодягнена вихователька) поцілував його і тричі підкинув до стелі, а глядачі довго-довго аплодували...

 Ще у ранньому дитинсті, під час навчання у Червоненській школі Володимира віддали батьки до музичної школи. Він швидко став солістом хору і навіть переміг у районному конкурсі шкільної самодіяльності. Пісня, яку виконував на конкурсі, називалась "Гайдар шагает впереди". Акомпанував однокласник Володя Вознюк. Цікаво, що Володя був маленького зросту. Коли він сідав на стілець і брав у руки баян, зі сцени було видно лише його ноги, які ледь торкалися підлоги...

 Йому швидко набридли гами і сольфеджіо, тому через рік кинув заняття музикою і сам записав себе до дитячої спортивної школи на секцію легкої атлетики.

 Музична освіта Володимира обмежується двома класами музичної школи, у цій сфері він - "самоук", музичної грамоти, а також гри на кількох інструментах навчався самотужки, постійно слухав музику - естрадну, класичну народну... Його кумирами є "Бітлз", "Дорз", Енріко Масіас, "Червоні гітари", Чеслав Неман, "Омега", "Песняри"...

У таборі комсомольського активу познайомився із Андрієм Гичком. З 1969 року жодного разу не бачились, але його вплив на долю Шинкарука важко переоцінити. Андрій чудово співав, акомпануючи собі на гітарі. Володимир був у захопленні від його гри, і коли повернувся додому, одразу написав йому листа, в якому попросив дати декілька порад як починаючому гітаристу.

 З допомогою листів Андрія почав освоювати цей музичний інструмент. В листах Гичко часто малював гітарний гриф, лади, ставив хрестики там, де потрібно було притискати струни... І після року копіткої праці Володимир Шинкарук уже міг на слух зіграти будь-яку пісню, підібравши до неї найпростіший акомпанемент.

 Тоді ж прийшло захоплення Висоцьким, Візбором, Вахнюком, Кукіним, Берковським... Звичайно, тоді він ще не міг знати, що згодом доля подарує щастя особистого знайомства з цими блискучими авторами і виконавцями. Ці видатні музиканти і були його учителями авторської пісні.

 Уже на першому курсі Житомирського державного інституту став солістом інститутського вокально-інструментального ансамблю "Музики". Вони часто виступали на різноманітних концертах і конкурсах, окрім того, кожної суботи та неділі Володимир ще і підробляв, граючи на танцях у Будинку офіцерів військового містечка Озерне, що неподалік від Житомира.

 Наприкінці 1975 року ансамбль "Музики" мав виступати на Всесоюзному конкурсі політичної пісні, який відбувався у Вінниці. Коштів для відрядження повного складу колективу не знайшлося, тому було прийнято рішення послати на конкурс не ансамбль, а лише одного соліста. Володимир Шинкарук захопив із собою гітару і поїхав у Вінницю... А через три дні повернувся додому володарем першого місця...

 Першим, хто серйозно оцінив його музично-поетичні спроби, був Роберт Рождественський, який не тільки дозволив "псувати" його власні вірші, а й закликав активніше розвивати власну поетичну творчість.

 Серед його творчих робіт, мабуть, потрібно виділити кілька пісень, особливо тих, що написані у співавторстві з Костянтином Яновським. Ні з ким більше він не працював з такою насолодою і натхненням, як із цим надзвичайно талановитим піаністом і композитором. Правда, до цього дуету потрібно додати ще і блискучого аранжувальника Андрія Остапенка, котрий довершував роботу і відправляв пісні у високий політ.

 Створені у співпраці з Костянтином Яновським дві літературно-музичні композиції "Біля Вічного вогню" (1983) та "Вічний спогад про війну" (1990), на думку спеціалістів, увійшли в історію українського телебачення.

 Композиція "Біля Вічного вогню" протягом кількох років ще добрий десяток разів транслювалась в ефірі, а Володимира Шинкарука за її створення навіть висунули на здобуття Республіканської комсомольської премії імені Миколи Островського.

 Пісні і вірші, дійсно, "вишили долю" Володимра Шинкарука. Їхні широкі і міцні крила носили його по світу. З ними він побував у Польщі, Румунії, Угорщині, Словаччині, Болгарії, Німеччині, Франції, Сполучених Штатах Америки...

 В. Шинкарук був постійним ведучим найбільших культурно-масових заходів не лише в Житомирській області, а й в Україні загалом. Він був режисером і ведучим великого гастрольного турне лауреатів Всеукраїнського фестивалю «Червона рута» по містах Німеччини, Польщі, Словаччини, Угорщини, Франції, вів концерти учасників культурно-мистецької акції «Лишається надія», яка проходила в дев'яти обласних центрах України. Його також залучали до ведення таких великих масових заходів на Майдані Незалежності в Києві, як День Незалежності України, День Києва, Свято козацького мистецтва, Всеукраїнський фестиваль сатири і гумору «Вишневі усмішки» тощо. Мистецьким кредом Володимира Шинкарука є переконання, що талант повинен бути відкритим до людей.

 Виховав цілу плеяду відомих науковців, журналістів та митців, серед яких Юрій Кот, Сергій Кудімов, Наталія Мосійчук, Артем Кондратюк, Ірина Антонович, заслужена артистка України Ірина Шинкарук.

Життя зробило його щасливою людиною, подарувало безліч цікавих фактів і незабутніх зустрічей з відомими людьми, такими як: Софія Ротару, Таїсія Повалій, Ніна Матвієнко, Юрій Градовський, Нвно Кірсо та гуртом «Фрістайл» та багато іншими видатними людьми як нашої держави, так і інших країн світу.

 На жаль, Володимир Шинкарук, залишив цей світ. 6 грудня 2014 року перестало битися серце відомого Житомирського барда, композитора, поета-пісняра, співака, чудового конферансьє, Заслуженого артиста України, професора Житомирського державного університету, драматурга, прозаїка, літературного критика, автора наукових статей, Почесного громадянина міста Житомира. Але пам'ять про нього навіки залишається у серцях пошановувачів його багаторганного таланту. Допоки живе пам'ять про людину - доти живе й людина.

 Кожного року, у місті Житомирі проводиться фестиваль мистецтв імені Володимира Шинкарука «Пісенний Спас». Започаткувала це свято дочка Володимира Шинкарука - Ірина Шинкарук, Заслужена артистка України. З часом фестиваль набув міжнародного значення і має назву Міжнародний фестиваль імені Володимира Шинкарука «Пісенний Спас», проходить він у день народження Володимира Шинкарука - 19 серпня.

Пам'ять про Володимира Федоровича Шинкарука буде жити вічно!

МУЗИЧНА ТВОРЧІСТЬ
Аудіо альбоми:
- «Дім для душі» coll. 1. - К.: Музика на всі смаки, 1998.
- «Дім для душі» coll. 2. - К.: Музика на всі смаки, 2001.
Компакт-диски:
- «Дім для душі» - К.: Караван СД, 2002.
- «Колір тиші» - К.: Укрмюзік, 2008.
- «Перекоти-НЕБО» - К.: Укрмюзік, 2009.

Список використаних джерел

• Шинкарук В. Ф. Якщо ми любимо Житомир: Полісся, 2012.
• Пасічник М. О. Видатні постаті Житомирщини - Житомир: Полісся, 2014.

                                                      Оксенюк А. В.,

студентка 141 групи;

Стаднік О. Ф.,
викладач музичного виховання з методикою
ВКНЗ "Коростишівський педагогічний коледж імені І.Я.Франка"Житомирської обласної ради

ВАЛЕРІЙ ХАРЧИШИН - ВИДАТНИЙ СПІВАК І КОМПОЗИТОР ЖИТОМИРЩИНИ

 Валерій Харчишин - український рок-музикант, лідер гурту «Друга Ріка», народився 26 травня 1974 р. в місті Любарі Житомирської області У школі прогулював уроки (просто йшов на якесь будівництво та читав книжки), а вірші Івана Франка дуже важко було вивчити на пам'ять. На дискотеки не ходив, сидів вдома і грав на трубі, ну і звісно у віці 12-13 років пробував танцювати брейк перед дзеркалом та телевізором. Також навчався в музичній школі, яку закінчив по класу "труба" - 1993 р.

 У 1989 році, по закінченню школи, Валерій навчався у Житомирському училищі культури і мистецтв ім. І. Огієнка на відділенні духових інструментів. З цього моменту і починається його самостійне життя. [1]

 Після закінчення училища Валерій пробує свої сили в легендарному ансамблі пісні і танцю "Льонок", починає співати в "Козачому хорі", а з 1994 року обіймає посаду директора досить відомого в той час хорового колективу "Орея", у складі якого багато гастролює по Європі.

Студентські роки проведені в училищі згадує з задоволенням: були і "розборки" з житомирськими хлопцями, і романи з дівчатами, і гулянки-дебоші (за які іноді було дуже соромно). Знаковою подією для Валерія стало знайомство з майбутнім басом-гітаристом "Другої ріки" Віктором Скуратівським під гуртожитком училища культури в Житомирі.

 У 1995 році Валерій Харчишин разом з Віктором Скуратівським та Олександром Барановським засновують групу Second River, назва якої змінюється на "Друга Рiка" в 1998 році. Група стає популярною, багато пісень отримують хітовий статус і народну любов, за результатами продажів їх альбом "Рекорди" визнаний "золотим". На підйомі музичної кар'єри в 2007 році Валерій переживає страшну автомобільну аварію, яка надовго приковує музиканта до ліжка і ставить під загрозу подальше творчість гурту. На лікарняному ліжку він пише тексти для нового альбому. У 2008 році після творчої паузи "Друга Рiка" повертається з альбомом "Мода" [2,3].

  Першу серйозну перемогу Dруга Ріка здобула в 1999 році на фестивалі "Майбутнє України", де посіла перше місце серед понад ста претендентів.

 Музиканти брали участь у багатьох фестивалях, таких як: "Просто Рок", "Золота Жар-птиця", "Рупор", Міжнародний фестиваль у Гданську, "Слов'янський Базар", "Таврійські Ігри" та інші, - де отримують низку премій та відзнак.

 Хоч Валерій народився у селищі Любар на Житомирщині, він абсолютно не соромиться свого провінційного походження та вважає українців супернацією. У новому українському фільмі про легендарного Олексу Довбуша музикант виконує головну роль, а його гурт "Друга Ріка" обрав у якості музичного супроводу картини. Він дає благодійні концерти та всіляко підтримує українських воїнів, які борються за мир та спокій у нашій країні [2,5].

 Музикант не уявляє свого життя без музики та подорожей. Він любить бувати в горах і кататися на лижах. У своїй творчості Валерій Харчишин ніколи не повертає назад і завжди шукає себе у чомусь новому. Його життєвим кредо є фраза: "Не живи вчора, живи сьогодні!"

 Валерій пише, коли переживає, а коли нічого не відчуває, то не може писати, говорити та творити (на творчість його надихають візуальні картини й кінофільми, до речі улюблений фільм - "Хоробре серце"). Найяскравішим моментом у своїй музичній кар'єрі вважає перемогу "Другої ріки" на фестивалі "Майбутнє України" та виступ на розігріві Девіда Гехена. Валерій слухає різну музику залежно від настрою, але особливо любить слухати Depeche Mode та Radiohead. У вільний час любить послухати музику, почитати книжку (подобається читати "романтичні" книги, улюбленою книгою є "Майстер і Маргарита" Булгакова). Валерій Харчишин і любить (з кожним роком ти стаєш розумнішим і дарують багато подарунків), і не любить (з кожним роком ти стаєш старшим) день народження. Хоче заспівати дуетом з Гвен Стефані. В наступному житті мріє бути Елвісом Преслі.

 Творчість Валерія Харчишина досить неординарна. У своїх піснях він висвітлює глобальні проблеми українців. Останнім часом під впливом подій, які відбуваються на теренах нашої держави, Валерій Харчишин разом зі своїм гуртом видає новий альбом під назвою "Супернація". "Супернація - це не політики, а люди, які змінюють цю державу", - так в одному зі своїх інтерв'ю говорив Харчишин.

 Альбом видавався недовго, адже події на Сході України дуже сильно хвилювали Валерія, і тому щоб хоч якось підтримати наших військових він творив все нову і нову музику.

 Співаючи і організовуючи концерти Валерій ніколи не прагне якоїсь незбагненної світової слави. Глядачі по-різному сприймають концерти "Другої Ріки", іноді у них буває аншлаг, і всі непоміщаються у концертну залу, а іноді заповнюються лише перші ряди, і це зовсім не впливає на ставлення Валерія до аудиторії.

 "Ми не з тих музикантів, які пишуть, коли все класно. І я не знаю таких музикантів. Можливо у жанрі попс все саме так - і коли ти відпочиваєш десь на Канарах - де "гори, море, пляж" - тоді ти можеш розслабитись і вчергове написати про те, як "красиво солнышко светит, вода блестит". Я такі тексти не пишу - не вмію. Тому пишемо, коли насправді щось відбувається: чи хороше, чи погане - але дійсно щось емоційне, не застій. Так що криза на вулиці - це не означає, що має бути криза у творчості», - говорив Валерій Харчишин [3].

 Валерій Харчишин разом із своїм гуртом вже двічі їздили на Схід, мали близько восьми виступів, завершили їх у вересні. Вони були у Слав'янську, у Краматорську, Артемівську. "Друга Ріка не прагне слави і піару, тому і не афішували свої виступи і допомогу військових.

 У своїх піснях Валерій Харчишин критикує не лише події, які відбуваються на території України, а й сучасну владу, президента та увесь парламент:

"Мені все одно, насправді, хто і як ставиться до цього. Я роблю те, що вважаю за потрібне. І не люблю брехні".

 Харчишин постійно прагне вдосконалюватися та змінюватися, тому на даному етапі життя Валерій прагне втілити в реальність нову ідею поєднати рок з кобзами та цимбалами.

 Сьогодні дискографія групи включає 6 альбомів і 2 окремих синглу ("Наздоженемо! Доженемо!" групою Токіо і "Hey you!" з групами Dazzle Dreams і Lama). Валерій Харчишин неодноразово отримує ряд нагород як кращий вокаліст, а також стає одним з найбільш красивих і стильних чоловіків країни.

Список використаних джерел

• О.Я. Шреєр - Ткаченко. Історія української музики «Музична Україна», Київ - 2001р.
• Куруленко С. Дати дітям радість. // Житомирські новини. 2003. №3. С. 5.
• Володіхін Д. Музика наших днів. Сучасна енциклопедія. - М.: Аванта+, 2002. - 430 с.

 Корнійчук М. Л.,

студентка 143 групи;
Гребєннікова Л.В.,
викладач навчання гри на музичному інструменті
ВКНЗ "Коростишівський педагогічний коледж імені І.Я.Франка"Житомирської обласної ради

СВЯТОСЛАВ РІХТЕР -

ЛЕГЕНДАРНИЙ ПІАНІСТ ХХ СТОЛІТТЯ

 Великий піаніст ХХ століття - Святослав Теофілович Ріхтер народився 20 березня 1915 року в Житомирі, у будинку, який і нині стоїть на вулиці Велика Бердичівська, 89. Тоді це був пологовий притулок для незаміжніх мешканців міста.

 Батько Ріхтера - Теофіл Данилович - був сином німецького колоніста. Свого часу він закінчив Віденську Академію музики і був професійним музикантом, складав музику, грав на органі, імпровізував. Це був неабиякий талант, але концертуючим виконавцем він так і не став.

Мати - Ганна Павлівна - була донькою російського дворянина Павла Петровича Москальова і Єлизавети фон Рейнке. Вона була ерудованою любителькою музики і мала чудові акторські здібності, часто виступала в аматорських спектаклях.

 Дядько Святослава - Семен, не набагато старший за свого племінника, згадував, що коли немовля принесли з пологового будинку, у метушні не знали куди його покласти, і знайшли місце... на роялі! Малюк сильно кричав, і хтось вигукнув: "Кричи-кричи, будеш кричати на весь світ!" Невідомо, що мав на увазі той родич, але його слова виявились пророчими.

 У 1916 році Теофіла Даниловича запросили до Одеси, де він став органістом місцевої кірхи і водночас викладачем консерваторії. Маленький Свєтік, так звали Святослава рідні, залишився в Житомирі до 1922 року на піклуванні Москальових. Його виховувала тітка Мері, а ще житомирська природа і архітектура. Тітка навчала Святослава живопису.

 Найближчі родичі Святослава працювали лісоводами. Мабуть через це, крім музики, хлопчик дуже любив природу. З берегів Тетерева юний Святослав заворожено дивився в бік села Станішівка. Йому було видно церкву, ліс, які пробуджували надію на щось цікаве, невідоме. Але життя склалось так, що йому не довелося побувати в Станішівці та дитячі враження і спогади супроводжували його все життя.

 У 1922 році Святослав переїжджає до своїх батьків в Одесу. Пізніше він згадував: "В Одесі мені не вистачало лісу, хоча в дитинстві я в лісі не був, але відчував його подих і запах скрізь". З переїздом до Одеси Святослав не втратив зв'язків із житомирськими родичами. Щоліта він приїжджає до них у гості.

 У сім'ї Ріхтерів панував культ музики, все було ніби заповнено нею. В будинку стояла фісгармонія на якій часто грав батько. Коли малому Святославу було шість років, музика вперше заворожила його. Якось він сидів на колінах у матері вслухаючись у звуки музичного твору, який грав батько. Музика його настільки захопила, що він не міг перевести подих. Пізніше він згадував: "Тоді мені здалося, що на очах почали розпускатися квіти, так влучила в мене музика..."

 Малюк рано виявив схильність до музики. Першою вчителькою була його мати - талановита учениця батька Ріхтера. Саме мати записала першу музичну п'єсу "Дощик", бо малий "композитор" не знав ще нот. Наступні твори вже записував сам Святослав ("Плетіння вінків", "Свято", "Конячки" та інші). На жаль, композиторською діяльністю молодому музиканту займатись не судилось, оскільки він вважав, що й так уже створено багато першокласної музики, а другосортної писати не варто.

 Батько намагався увесь час навчати сина грі на фортепіано, але Святослав вперто відмовлявся грати гами, вправи, етюди. Він заявляв, що гами і вправи не мають ніякого відношення до музики, за що не раз був покараний батьком, який виучив не одного музиканта. Незрозумілий батьком і маючи прихильність матері, Святослав покинув грати гами і почав вчитися грати на фортепіано самотужки, причому не дитячий репертуар. Він грав усе, що потрапляло до його рук. Будь-який нотний аркуш, залишений без догляду, ставав його "здобиччю" для гри. Особливо його цікавили оперні клавіри та твори Фредеріка Шопена. Дивуючи батьків, молодих Ріхтер так і не здобув повноцінної початкової освіти. Лише протягом недовгого часу він брав уроки у піаністки А. Атль, однієї з учениць його батька. Поступово Ріхтер навчився грати будь-яку музику з листа і став кваліфікованим акомпаніатором. Із п'ятнадцяти років він вже допомагає батькові, а незабаром починає працювати самостійно: стає акомпаніатором в музичному гуртку при Будинку моряка. Після закінчення школи він кілька років працював концертмейстером в Одеській філармонії. У цей час Святослав роз'їжджав з концертними бригадами, акомпануючи багатьом музикантам, набираючись досвіду. У 1932 році набутий виконавський рівень дозволив йому посісти місце акомпаніатора Одеського оперного театру. Пригадують, як до театру вперше приїхав диригент Самуїл Столерман і провів першу репетицію опери "Євгеній Онєгін" П.І.Чайковського. Після репетиції він подякував співакам, сказавши, що, мабуть, все було добре, але він їх не чув, слухав лише акомпаніатора! Допомагаючи С. Столерману на репетиціях і в роботі зі співаками Ріхтер поступово розширює власний репертуар. У травні 1934 роки піаніст дає перший клавірабент - сольний концерт - в Одеському будинку інженерів, виконуючи твори Ф. Шопена. Концерт пройшов з великим успіхом, але в той час юнак ще не замислювався про те, щоб професійно вчитися музиці.

 Навесні, 1937 року, Ріхтер нарешті вирушив до Москви вступати до консерваторії. Це був досить сміливий крок, оскільки молодий виконавець не мав ніякої музичної освіти. На приймальному іспиті Ріхтера почув видатний піаніст Г. Нейгауз. Із цього дня Ріхтер став його улюбленим учнем.

 Про першу зустріч з двадцятидворічним музикантом розповів сам Генріх Густавович: "Студенти попросили прослухати молодого музиканта з Одеси, який хотів би вступити до консерваторії в мій клас. - Він вже закінчив музичну школу? - Запитав я. - Ні, він ніде не вчився. Зізнаюсь, відповідь ця мене спантеличила. Людина, що не одержала музичну освіту, збиралася до консерваторії! Цікаво було подивитися на сміливця.

І ось він прийшов. Високий, худорлявий юнак, світловолосий, синьоокий, з живим, дивно привабливим обличчям. Він сів за рояль, поклав на клавіші великі, м'які, нервові руки і заграв. Грав він дуже стримано, я б сказав, навіть підкреслено просто і строго. Його виконання відразу захопило мене. Я шепнув своїй учениці: "По-моєму, він геніальний музикант". Після Двадцять восьмої сонати Бетховена юнак зіграв кілька своїх творів, читав з аркуша. І всім присутнім хотілося, щоб він грав ще і ще... З цього дня Святослав Ріхтер став моїм учнем".

 Нейгауз прийняв Ріхтера в свій клас, але ніколи не вчив його у загальноприйнятому розумінні цього слова. Як пізніше писав сам Нейгауз, вчити Ріхтера було нічому - потрібно було тільки розвивати його талант. Ріхтер на все життя зберіг побожне ставлення до свого першого вчителя. Цікаво, що перегравши мало не всю світову фортепіанну класику, він ніколи не включав в програму П'ятий концерт Бетховена, вважаючи, що не зможе зіграти його краще свого вчителя.

 26 листопада 1940 року в Малому залі Московської консерваторії відбувся дебют Ріхтера перед столичною аудиторією. У цьому першому концерті він виступав разом зі своїм учителем. А через кілька днів дав власний сольний концерт у Великому залі консерваторії, і з цього часу почалося його довге життя музиканта-виконавця.

 Під час війни Ріхтер перебував у Москві. При найменшій можливості виступав із концертами. І ні на день не припиняв занять. З червня 1942 року Ріхтер відновлює концертну діяльність і буквально починає "обсипати" публіку новими програмами. Одночасно починаються його гастролі по різних містах. За два останні воєнні роки він об'їхав майже всю країну. Навіть державний іспит у консерваторії здавав у форматі концерту у Великій залі консерваторії. Після цього виступу комісія постановила вигравіювати ім'я Ріхтера золотими літерами на мармуровій дошці у фойє Малої зали консерваторії.

 Державним іспитом для Ріхтера став один із концертів у Москві в 1944 році, який відбувся у Великій залі консерваторії. Тоді й було офіційно засвідчено закінчення ним вищого музичного навчального закладу.

У 1945 році Святослав Ріхтер став переможцем всесоюзного конкурсу музикантів-виконавців. Він довго не хотів заявляти про свою участь в ньому, так як вважав несумісними поняття музики та змагання. Але брати участь в конкурсі він став для того, щоб зміцнити викладацьку репутацію свого вчителя Нейгауза.

 Один з очевидців тих подій К. Аджемов розповідав: "Пам'ятаю особливу настороженість публіки перед виступом Ріхтера. Він помітно хвилювався. Несподівано згасло світло. На естраду винесли свічки. Ріхтер весь віддався музиці. Він грав дві прелюдії і фуги з першого тому "Добре темперованого клавіру" Баха... Під час виконання слухачам все більше і більше відкривалась людина високої душі і серця. Це виконання запам'яталося назавжди.

 На конкурсі Ріхтеру була присуджена перша премія. Надалі Ріхтер не брав участі ні в яких конкурсах. Крім того, він відмовлявся і від головування в журі багатьох міжнародних конкурсів.

 Молодий музикант починає стрімко опановувати нові і нові твори, багато гастролює країною. При цьому постійно розширюється географія концертних поїздок. "Життя артиста перетворюється на суцільний потік виступів без відпочинку і перепочинку, - пише В. Дельсон. - Концерт за концертом. Міста, поїзди, літаки, люди... Нові оркестри і нові диригенти. І знову репетиції. Концерти. Повні зали. Блискучий успіх...". Програми вражають різноманітністю, і незрозуміло, коли він встигає все вивчити. Його майстерність, неймовірна віртуозність - згадати хоча б "Етюди вищої виконавської майстерності" Ліста, "Апасіонату" Бетховена, 2-й концерт Брамса - приголомшує. Наша музична публіка, а згодом і слухачі Східної Європи (з 50-го року), США та Західної Європи (з 60-го року) бачать у ньому зірку найвищої величини. Він стає бажаним гостем у будь-якій країні, у найвідоміших концертних залах, виступає з видатними диригентами та кращими оркестрами. Італійська газета "Епока" писала: "Будь-який інший піаніст грає десятьма пальцями, в Америці писали, що Ріхтер грає десятьма руками, французи стверджували, що Ріхтер грає десятьма головами. Але це не так: Ріхтер грає всією своєю сутністю!" Та жодні рецензії, схвальні відгуки чи овації прихильників не впливають на митця - він, попри всесвітню славу, сприймає себе як виконавця волі великих композиторів, тим самим ніби відсуваючи себе на другий план. Маестро майже не спілкується з пресою, відповідаючи: "Мої інтерв'ю - мої концерти".

 У 1950 році Ріхтер виїжджає на перші закордонні гастролі до Чехословаччини. Потім слідують поїздки в інші країни. Тільки після цього керівництво "випускає" Ріхтера до Фінляндії. Його концерти проходять, як завжди, з тріумфом, і в тому ж році піаніст робить велику поїздку по США і Канади. І скрізь йому аплодують переповнені концертні зали, іменують "гігантом", "найбільш значним з усіх нині живих піаністів" і т.д. Критика все частіше заговорює про "феномен Ріхтера"...

 Секрет стрімкого злету Ріхтера полягав не тільки в тому, що він володів унікальною широтою репертуару. З однаковим успіхом він грав Баха і Дебюссі, Прокоф'єва і Шопена. Головна ж його якість як виконавця - це вміння з будь-якого музичного твору створити неповторний і цілісний образ. Будь-яка музика звучала в його виконанні так, начебто саме він створив її на очах у глядача. Це відзначила одна з газет, уболіваючи про смерть великого маестро: "Він був посередником між людьми і Богом".

 На відміну від інших піаністів, Ріхтер умів розчинитися у виконуваній ним музиці. В такі моменти у повній мірі розкривалася його геніальність. Сам же маестро говорив, коли журналісти зверталися до нього з проханням про інтерв'ю (а на контакт з пресою він йшов вельми і вельми неохоче): "Мої інтерв'ю - мої концерти". А виступати перед публікою музикант вважав святим обов'язком.

 "Ріхтер - піаніст дивовижної внутрішньої концентрації, - писав про музиканта один із зарубіжних рецензентів. - Часом здається, що весь процес музичного виконання відбувається в ньому самому..."

 Як вважав Г. Ципін: "Зрозуміти найпотаємніше у творчості Ріхтера-піаніста можна лише в тому випадку, якщо відчути вібрацію найтонших ниток, що зв'язують цю творчість з індивідуально-особистісним світом Ріхтера-людини. Тільки так, знаючи і пам'ятаючи про ці нитки, вслухаючись в їх таємниче, але завжди помітне "звучання" , можна прийти до пояснення кришталевої чистоти і піднесеного мистецтва чудового піаніста.

 Святослав Ріхтер блискуче виконував твори різних композиторів, серед яких - Й. Бах, В. Моцарт, Й. Гайдн, Л. Бетховен, К. Дебюссі, М. Равель, А. Берг, Ф.Шуберт, Р.Шуман, Ф.Шопен, Ф.Ліст, Й.Брамс, К.Шимановський, П. Чайковський, Е.Гріг, А.Дворжак, М.Мусоргський, С.Рахманінов, О.Скрябін, С.Прокоф'єв, Д.Шостакович.

 Відомий також як блискучий виконавець у жанрі камерної музики. На ранньому етапі кар'єри Ріхтера його основними ансамблевими партнерами були піаніст, учень Нейгауза Анатолій Ведерников (1920-1993), співачка Ніна Дорліак (сопрано, дружина Ріхтера, 1908-1998), скрипалька Галина Баринова (1910-2006), віолончеліст Данило Шафран, з 1949/50 рр. до кінця 1960-х рр. - Мстислав Ростропович (їх класична спільна робота - всі віолончельні сонати Бетховена). У 1960-х Ріхтер виступав у фортепіанному дуеті з Бенджаміном Бріттеном, виконуючи не тільки його музику, але і твори Моцарта, Шуберта, Шумана, Дебюссі. Серед співаків, яким він акомпанував у 1960-80-х, - Дітріх Фішер-Діскау ("Прекрасна Магелона" Брамса, Шуберта пісні і Вольфа) і Петер Шраєр ("Зимовий шлях" Шуберта). У 1966-му почалася співдружність Ріхтера і Давида Ойстраха, 1969-го вони здійснили прем'єру скрипкової сонати Д. Шостаковича. Ріхтер був частим партнером Квартету ім. Бородіна і охоче співпрацював з музикантами більш молодого покоління, в тому числі з Олегом Коганом, Єлизаветою Леонською, Наталією Гутман, Юрієм Башметом, Золтаном Кочішем, піаністами Василем Лобановим і Андрієм Гавриловим. Мистецтво Ріхтера як соліста і ансамбліста увічнено у величезній кількості студійних і концертних записів, зроблених з 1946 по 1994 рр.

Про різнобічність таланту, що нагадує геніїв епохи Відродження, свідчить і захоплення Ріхтера живописом. Усе життя він збирав картини і навіть сам писав маслом. У Музеї приватних колекцій зберігаються кілька авторських робіт Ріхтера. Що ж до основної колекції, то більша її частина також передана в музей. Треба сказати також, що в 1960-ті-1970-ті роки Ріхтер влаштовував у своєму будинку художні виставки представників неформальних течій. Особливо цікавими виявилися експозиції Е. Ахвледіані і В. Шухаева. Упродовж багатьох років поруч із Ріхтером перебувала його дружина - співачка Ніна Львівна Дорліак. Колись вона виступала з власними концертами, але залишила сцену і стала відомим музичним педагогом. Сам Ріхтер ніколи не мав учнів. Ймовірно, у нього просто не було часу, а може бути, причина в тому, що геніальності навчити не можна.

 Найкращому піаністу, якому поклонялися слухачі всіх континентів була найдорожча своя Батьківщина. Не можна викреслити з історії моменти життя в Житомирі, про які С. Ріхтер згадував з любов'ю і трепетом. Якось німецький журналіст запитав Ріхтера: "Вам, мабуть, приємно знаходитися на своїй Батьківщині - в Німеччині, бачити велику річку Рейн?". Ріхтер відповів: "Моя Батьківщина - Житомир і Рейна там немає".

 Після переїзду в Москву він не раз приїжджав у Житомир. Український період життя, музиканта, завершився, але не припинилися його зв'язки з Україною.

 Піаніст часто концертував у Києві, Львові та інших обласних центрах і невеликих містах України. Не забував великий майстер і рідного Житомира. Взимку 1950 року, прибувши сюди лише на один день, він виступив зі своїм концертом у музичному училищі. Пам'ятні житомирянам зустрічі з земляком і в 1963-му та 1965-му роках. Та коли в Житомирі в середині 70-х років почали змінювати архітектурний вигляд міста, знищуючи старі будинки, церкви, Святослав Ріхтер, який дуже тонко відчував і любив архітектуру міста, перестав відвідувати місто свого дитинства. Віртуозна майстерність С. Ріхтера відзначена найвищими званнями, преміями і нагородами. Будучи класиком світового фортепіанного виконавства XX ст., С. Ріхтер організував літній музичний фестиваль класичної музики у Франції, в 1964 р. заснував щорічний фестиваль "Грудневі вечори", що проводиться з того часу щорічно в Державному музеї образотворчих мистецтв ім. О. С. Пушкіна у Москві. Причому піаніст є автором назви фестивалю. Заснував конкурс молодих виконавців у Тарусі, російському районному містечку, неподалік від якого піаніст багато і плідно працював на своїй дачі. В останні роки життя С. Ріхтер жив у Парижі. У 1987 р. в нього погіршився стан здоров'я, в 1989-му році в Цюриху йому зробили операцію на серці. Попри це, піаніст продовжував виступати. Останній концерт музиканта відбувся в березні 1995 року в німецькому місті Любек 6 липня 1997 року. С. Ріхтер повернувся в Росію, а 1 серпня внаслідок серцевого нападу помер. Його поховали на Новодівочому кладовищі в Москві.

 Він відійшов у вічність, але його чудова музика залишилася з нами. Житомиряни завжди пам'ятають про те, що корені видатного генія - українські, житомирські, і пишаються тим. З 1998 р. в м. Житомирі проводяться грудневі фестивалі пам'яті С. Ріхтера за участю відомих майстрів музики з багатьох країн. В 2010 році ім'я С. Ріхтера було присвоєно музичній школі № 2 м. Житомира. А у 2011 р., в тій же музичній школі, відкрили дошку пам'яті Святослава Ріхтера, яку створив за кошти благодійників Заслужений художник України В.Фещенко. З 2012 р. ім'я видатного піаніста Святослава Ріхтера носить Житомирська обласна філармонія. Але краєзнавці та шанувальники великого музиканта вважають, що в місті ще замало зроблено для увіковічення пам'яті нашого земляка Святослава Ріхтера. Великий музикант отримав багато різних нагород, серед яких: Перша премія на Всесоюзному конкурсі музикантів-виконавців (1945); звання Народний артист СРСР (1961); звання Герой Соціалістичної Праці (1975); звання Почесного Доктора Страсбурзького університету (1977); Дійсний член Академії творчості.

Список використаних джерел

· Терещенко А. К. Ріхтер. Святослав Теофілович // Енциклопедія історії України: у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін.; Інститут історії України НАН України. - К. : Наук. думка, 2012. - Т. 9 : Прил. - С. - С. 224. - ISBN 978-966-00-1290-5.

· Енциклопедія українознавства: Словникова частина: [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. - Париж; Нью-Йорк: Молоде життя; Львів; Київ: Глобус, 1955-2003.

· Піаніст століття: до 100-річчя від дня народження С. Ріхтера (1915-1997) // Дати і події, 2015, перше півріччя: календар знамен. дат № 1 (5) / Нац. парлам. б-ка України. - Київ, 2014. - С. 81-85.

Палійчук А. Т.,
студентка 122 групи;
Мегедь М. Л.,
викладач музичного виховання з методикою
ВКНЗ "Коростишівський педагогічний коледж імені І.Я.Франка"Житомирської обласної ради

БОРИС ЛЯТОШИНСЬКИЙ - ВИДАТНИЙ МИТЕЦЬ ЖИТОМИРЩИНИ

 Борис Миколайович Лятошинський (3 січня 1895 - 15 квітня 1968) -український композитор, диригент, педагог, один із основоположників модернізму в українській класичній музиці.

 Неодноразовий член журі міжнародних конкурсів, активний працівник у керівних органах Спілки композиторів України і в Київській консерваторії. 

 Нагороджений званнями Заслуженого діяча мистецтв УРСР (1945), народного артиста УРСР (1968), державними преміями СРСР (1946, 1952) та УРСР імені Т. Г. Шевченка (1971).

 Народився у Житомирі в сім'ї інтелігентів: батько Микола Леонтійович був вчителем історії, крім педагогічної роботи займався науковою діяльністю у галузі історичних наук, а як директор різних гімназій, вів громадсько-освітню роботу в Житомирі, Немирові, Златополі. Мати добре грала на фортепіано й співала.

 Ранні роки

 З ранніх років виявив велику музичну обдарованість, вчився грати на скрипці і фортепіано.

 Освіту почав здобувати у Першій київській чоловічій гімназії у серпні 1904 року, потім була із серпня 1906 року Немирівська чоловіча гімназія, де його батько був директором[1, 89]. З 1 вересня 1908 року по 15 лютого 1911 року навчався у чоловічій гімназії міста Златополя, де його батько був також директором. Саме тут почав серйозно займатись музикою: навчався грі на скрипці у гімназійного викладача Бенціона Хаїмовського, грав в учнівському оркестрі [2, 121-122][3, 90]. У 14 років написав кілька музичних творів, серед яких струнний та фортепіанний квартети. Перші твори молодого композитора з успіхом виконувалися в Житомирі. Із Златополя свідоцтво з 6 класу видано до Житомирської Другої чоловічої гімназії, яку закінчив у 1913 році.

 У 1913 році Борис Лятошинський переїхав до Києва, та вступив до юридичного факультету Київського університету. Водночас готувався до вступу в тільки-но відкриту консерваторію, приватно навчаючись музиці у професора Київської консерваторії Р. Глієра: після запрошення останнього став студентом його класу. А вже в 1914 році відбулося знайомство Лятошинського з майбутньою дружиною Маргаритою Царевич.

 Закінчив у 1918 юридичний факультет Київського університету, у 1919 році - Київську консерваторію у класі композиції Р. Глієра. Із вдячністю згадував роки навчання у Р. Глієра, у його спогадах про Глієра читаємо: «Він вимагав тільки одного: щоб ми були щирі у своїх музичних висловлюваннях, щоб у них незмінно відчувалась правдивість думки і почуття, щоб ми неухильно підвищували свій професіоналізм» [2, 91]. Творчі зв'язки з Глієром Лятошинський підтримував, з часом вони переросли у щиру людську дружбу. Серед творів консерваторських років сам композитор виділяв як цілком зрілі два: Струнний квартет № 1, ор. 1 і Симфонію № 1, ор. 2.

 1920-ті роки

 Значну частину свого життя Борис Лятошинський присвятив педагогічній діяльності. З 1920 року Б.Лятошинський викладає музично-теоретичні дисципліни на виконавських факультетах Київської консерваторії, а з 1922 року - веде клас композиції.

 Серед учнів Лятошинського - відомі українські композитори:

Леонід Грабовський, Леся Дичко, Іван Карабиць, Микола Полоз, Валерій Польовий, Валентин Сильвестров, Євген Станкович, Ігор Шамо, Георгій Мірецький, які вивели українську композиторську школу на світові обрії.

 За спогадами Ф.Аерової, «до студентів Б.Лятошинський ставився дуже уважно, намагався виявити індивідуальність кожного, оцінював його успіхи з доброзичливістю й водночас суворою вимогливістю». Студентів підкоряла «...глибока змістовність і громадська значущість його творів, величезна майстерність втілення мистецьких задумів, енциклопедичні знання, широта інтересів, чесність у характеристиці явищ і поряд із тим- простота й доброзичливість у спілкуванні...». 20-ті роки стали для Лятошинського періодом творчої зрілості, формування індивідуального стилю. У першій половині 20-х років він глибоко цікавився новою музикою, стежачи за здобутками як російських композиторів: С. Прокоф'єва, І. Стравінського, М. Мясковського, так і західних: А. Шенберга, А. Берга, Б. Бартока, А. Онеггера. З 1922 по 1925 роки Борис Лятошинський очолював Асоціацію сучасної музики при Музичному товаристві імені М. Д. Леонтовича. На засіданнях асоціації митці знайомилися з музикою XX ст.

 У той період композитор звертався переважно до камерних жанрів. Він написав струнний квартет № 2, Тріо для фортепіано, скрипки і віолончелі, дві сонати для фортепіано, цикл фортепіанних п'єс «Відображення» і низку романсів на вірші Г. Гейне, К. Бальмонта, Верлена, Вайльда, Едґара По, П.Шеллі, І. Буніна, М. Метерлінка та ін. Музичні теми деяких ранніх творів композитор пізніше використав у великих симфонічних полотнах (наприклад, музична тема з «Відображень» з'явиться у Симфонії № 4).

 Друга половина 20-х років була не менш інтенсивною у творчості Б. Лятошинського. Композитор написав Струнний квартет, № 3, Сонату для скрипки й фортепіано, Баладу для фортепіано; тоді ж він знову звернувся до великих форм («Увертюра на чотири українські народні теми», опера «Золотий обруч» за повістю І. Франка «Захар Беркут»). «Увертюра» для симфонічного оркестру відзначена першою премією на республіканському конкурсі разом із Симфонією № 2 Л. Ревуцького.

1930-ті роки

1940-ві роки

Повоєнні роки

 В зв'язку з відкриттям ще однієї музичної школи в м. Житомирі, з 1971 року назва школи змінилася на Житомирська музична школа №1 імені Б.М. Лятошинського.

 30-ті роки - важливий етап у творчій біографії Лятошинського. Композитор знову звернувся до великих оркестрових форм, створив сюїту з своєї музики до кінофільмів (1931-1932) та Симфонію № 2 (1936).

У цей час композитор писав також романси на вірші Олександра Пушкіна, Івана Франка, Леоніда Первомайського, зробив десять обробок українських народних пісень для голосу з фортепіано, створив дві кантати («Урочиста кантата» і «Заповіт»), оперу «Щорс».

Через драматургічні вади лібрето та перекручення деяких історичних фактів, опера «Щорс» ішла на сценах кількох театрів України недовго. Нова редакція «Щорса», здійснена І. Белзою (під назвою «Полководець»), також швидко зійшла зі сцени. І все-таки окремі номери та сцени опери, зокрема заключна сцена й увертюра, і сьогодні виконуються з успіхом у концертах та по радіо.

 Поряд з написанням власних творів Лятошинський редагував і оркестрував оперу «Енеїда» М. Лисенка, оркестрував балет «Комедіанти» і оперу «Шах Сенем» Глієра, а у 1937 році блискуче оркеструє оперу «Тарас Бульба» Лисенка. У 30-ті роки Борис Миколайович також пише музику для кінофільмів.

 Творчу працю Лятошинському весь час доводилося поєднувати з педагогічною і музично-громадською роботою. Продовжувалась його викладацька діяльність у Київській консерваторії. 1935 року Борису Миколайовичу було присвоєно звання професора. У 1935-1938 Лятошинський викладав паралельно у двох консерваторіях - Київській і Московській, де також обіймав посаду професора.

 1939 року Лятошинського обирають головою правління Спілки композиторів України. Цю посаду він обіймав до початку війни.

У квітні 1941 року в Київській філармонії відбувся великий авторський концерт Лятошинського, який пройшов з великим успіхом. Автор сам продиригував свою Симфонію № 2, танці з опери «Золотий обруч» і сюїту з опери «Щорс» для хору й оркестру.

 З початком війни Лятошинського було евакуйовано до Саратова, де вже знаходилась Московська консерваторія, тут він продовжив викладацьку роботу. Тоді ж у Саратові організувалася радіостанція «Тарас Шевченко», яка вела свої передачі для партизанського підпілля України. В них постійно брав участь Лятошинський разом із своєю дружиною Маргаритою Царевич.

 Композиторська праця Бориса Миколайовича воєнних років була дуже плідною. За три роки він написав «Український квінтет», Струнний квартет № 4, Сюїту на українські народні теми для струнного квартету, Сюїту для квартету дерев'яних духових інструментів, Тріо № 2, Сюїту і Прелюдії для фортепіано, романси на вірші М. Рильського і В. Сосюри, обробив більше вісімдесяти українських народних пісень.

 Центральним твором Лятошинського першої половини 40-х років став Український квінтет. За цей твір Б. Лятошинському було присуджено Державну премію. На початку 1945-го у зв'язку з 50-річчям композиторові присвоїли звання заслуженого діяча мистецтв УРСР, він був також нагороджений медаллю «За доблесний труд у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 рр.».

 Влітку 1944 року Лятошинський повернувся в Україну і відразу ж включився у музичне життя Києва. З 1944 і до самої смерті (1968) він жив у будинку письменників Роліт, де встановлено меморіальну дошку композиторові. Лятошинського призначають художнім керівником Української філармонії, він працює музичним консультантом у Радіокомітеті, викладає у Київській консерваторії.

 Кінець 40-х - 50-ті роки стали наступним плідним етапом у мистецькій діяльності Лятошинського. В цей період він написав ряд хорових і оркестрових творів, романсів, музику до кінофільмів. Серед найзначніших творів - Симфонія № 3, симфонічна балада «Гражина», «Поема возз'єднання», поема «На берегах Вісли», Концерт для фортепіано з оркестром. Ваговим вкладом в українську хорову творчість повоєнних років стали хори Б.Лятошинського на вірші Т. Шевченка і О. Пушкіна.

 Серед останніх творів Б. Лятошинського - симфонії № 4 і № 5, «Слов'янська сюїта» та «Лірична поема». Помер 15 квітня 1968 року, похований на Байковому цвинтарі в Києві.

Житомирська школа №1 імені Б. Лятошинського

 Рішенням виконкому Житомирської міської ради народних депутатів 15 жовтня 1968 року школі було присвоєно ім'я Б.М.Лятошинського.

 Характеристика творчості

 Дмитро Шостакович писав про музику Лятошинського:

«Борис Миколайович Лятошинський справедливо займає важливе місце в історії української радянської музики. З його іменем багато в чому пов'язане її формування і перш за все розвиток симфонічного жанру на Україні».

 Для симфонізму Лятошинського характерна підвищена насиченість фактури, драматичність, музична мова, непозбавлена модерністичних рис (через що його звинувачували у «формалізмі») і впливів Малера, Вагнера з одного боку, та французького імпресіонізму й слов'янського мелодизму - з іншого. Серед композиторів, музика яких мала вплив на Лятошинського Леонід Грабовський називає Ліста, Вагнера, Бородіна, Скрябіна, Лисенка, Леонтовича, Дебюссі, Стравінського, Берга, Бартока, Шимановського.

 Авторський стиль Лятошинського пройшов кілька етапів, від захоплення модернізмом до поступового спрощення, «демократизації» музичної мови в умовах ідеологічного тиску на митця за його надто сміливий авторський стиль (яскравий приклад тому - вимушена заміна трагічного фіналу Третьої симфонії на урочисто-переможний).

                                                         Творчий доробок

Опери:

• «Золотий обруч» (за повістю Івана Франка «Захар Беркут», 1929),
• «Щорс» («Полководець», лібр. І.Кочерги та М.Рильського, 1937)

для хору з оркестром:

• «Урочиста кантата» (слова М.Рильського, 1939),
• «Заповіт» (слова Т.Шевченка. 1939);

Для симфонічного оркестру:

• 5 симфоній
• № 1(1918-19, 2-а ред. 1967),
• № 2 (1935-36. 2-а ред. 1940),
• № 3 (1950, 2-а ред. 1954),
• № 4 (1964),
• № 5 «Слов'янська» (1965-66)
• сюїти, увертюри, Симфонічні поеми
• з музики до кінофільмів (1931-32), з музики до кінофільму «Тарас Шевченко» (1952),
• з музики до трагедії У.Шекспіра «Ромео і Джульєтта» (1955),
• Польська сюїта (1961),
• Балада «Гражина» для симфонічного оркестру (1955),
• Слов'янська сюїта (1966),
• Увертюра на чотири укр. нар. теми (1926),
• Слов'янська увертюра (1961),
• Урочиста увертюра (1968),
• Поема возз'єднання (1949-1950),
• Поема «На берегах Вісли» (1958),
• Лірична поема пам'яті Р.Глієра (1964),
• Фантастичний марш (1920)

для духового оркестру:

• Урочистий марш (1931),
• 2 похідних марші (1932, 1936);

для голосу з оркестром:

• Три романси (слова старовинних китайських поетів, 1925),
• Два романси (слова О. Пушкіна, К.Рилєєва, 1951);

для голосу і камерно-інструментального ансамблю:

• Два романси (слова К.Бальмонта, 1923);

Камерно-інструментальні ансамблі:

• Для квартету дерев'яних духових інструментів - Сюїта (1944), Три п'єси (1939);
• 2 фортепіанних тріо (1922, 1942),
• 4 струнних квартети (1915, 1922, 1928, 1943),
• Сюїта для квартету на укр. нар. теми (1944),
• Український квінтет (1942, 2-га ред. 1945);
• для скрипки і фортепіано - Соната (1926), Три п'єси на таджицькі нар. теми (1932);
• для віолончелі і фортепіано - 2 мазурки на польс. нар. теми (1953);
• для альта і фортепіано - Нюктюрн і Скерцино (1964);

Для фортепіано:

• 2 сонати (1924, 1925),
• 7 п'єс - «Відображення» (1925), Балада (1928), Сюїта.
• 2 прелюдії (1942),
• 5 прелюдій (1943),
• Концертний етюд, рондо (1962) та ін.;

хори - на слова І.Франка (1941),

• на слова Т.Шевченка («Тече вода в синє море», «Із-за гаю сонце сходить», 1949-51; «За байраком байрак», «Над Дніпровою сагою» та ін., 1960),
• на слова О.Пушкіна (цикл «Пори року», 1949, 1952),
• на слова О.Фета (1961),
• на слова М.Рильського (1964),
• на слова різних поетів (цикл «З минулого», 1966) та ін.;

романси:

• на слова різних постів (5 - 1922; 3 - 1922; «Місячні тіні», 1923 та ін.),

обробки українських народних пісень: для голосу з фортепіно (2 - 1934; 10 - 1937; 15 - 1941; 5 - 1941 та Ін.),

• для хору без супроводу (1942);

Музика для театру і кіно:

• музика до 6-й театральних вистав (1932-57, зокрема «У пущі» Лесі Українки, «Ромео і Джульєтта» У. Шекспіра),
• до 14-и художніх кінофільмів (1932-60), зокрема:
• «Кармелюк» (1931, реж. Ф. Лопатинський)
• «Іван» (1932, реж. О. Довженко)
• «Любов» (1933, реж. О. Улицька, О. Гавронський)
• «Кришталевий палац» (1934, реж. Г. Гричер)
• «Червона хустина» (1934, реж. Л. Френкель)
• «Новели про героїв-льотчиків» (1938, реж. О. Уманський)
• «Визволення» (1940, реж. О. Довженко, Ю. Солнцева)
• «Тарас Шевченко» (1951, реж. І. Савченко)
• «Полум'я гніву» (1955, реж. Т. Левчук)
• «Кривавий світанок» (1956, реж. О. Швачко)
• «Іван Франко» (1956, реж. Т. Левчук) ‎
• «Григорій Сковорода» (1960, реж. І. Кавалерідзе)‎
• «Летючий корабель» (1960, реж. М. Юферов)
• «Повія» (1961, реж. І. Кавалерідзе)

інструментування творів інших авторів

• опер - «Енеїда», «Тарас Бульба» (останньої - разом з Л.Ревуцьким),
• 2-х полонезів і Маршу М.Лисенка,
• закінчення та інструментування Скрипкового концерту Р.Глієра

Список використаних джерел

· Мирослава Новакович. Канон українського музичного модернізму (На прикладі творчості Бориса Лятошинського). - Видавнцитво «Твердиня». Луцьк, 2012. - 87-90 с.

· С. Лісецький Українська музична література, К., «Музична Україна», 1993 - 117-139 c.

· Л. О. Пархоменко. Лятошинський Борис Миколайович // Енциклопедія сучасної України: у 30 т. / ред. кол. І.М.Дзюба [та ін.] ; НАН України, НТШ, Координаційне бюро енциклопедії сучасної України НАН України. - К., 2003­ -2016. - 71-122 с.