Сідорова Ю. О.,
студентка 141 групи;
Кононко М. Х.,
викладач музичного виховання з методикою
ВКНЗ "Коростишівський педагогічний коледж імені І.Я.Франка"
Житомирської обласної ради

ВІКТОР КОСЕНКО - КОМПОЗИТОР, ГОРДІСТЬ ЖИТОМИРЩИНИ

      Віктор Степанович Косенко народився 24 листопада 1896 року у місті Санкт-Петербурзі в сім'ї військовослужбовця. Через два роки батька перевели до Варшави. Там його родина прожила до 1914 року. Музичні здібності Віктора виявилися рано: у п'ять-шість років він досить вільно підбирав на фортепіано знайомі мелодії. Хлопчик мав абсолютний слух, прекрасну музичну пам'ять, уже тоді намагався імпровізувати. Особливий вплив на майбутнього композитора справила родина. Мати майбутнього композитора Леопольда Йосипівна добре грала на фортепіано. Невід'ємними у побуті Косенків були домашні музичні вечори. На цих маленьких вечорах Віктор вперше слухав фортепіанні п'єси Чайковського, Шопена, Гріга, Мендельсона. Серйозно займатися музикою Косенко почав досить пізно. Очевидно, батьки мріяли про традиційну в родині військову кар'єру сина. Проте великий потяг Віктора до музики змусив їх серйозно подумати про його музичну освіту. Допоміг цьому і один випадок. «Сестра Марія надто ревниво ставилася до свого репертуару, і тому, коли мала йти кудись, то свої ноти замикала. І ось, повертаючись якось додому, вона почула, що з відчиненого вікна її кімнати линуть звуки бетховенської сонати, яку вона саме готувала для консерваторії. Обурена, вбігла в кімнату, маючи намір суворо вичитати порушникові, але... зупинилася вражена: за роялем сидів дев'ятирічний Вітя і без нот - на слух ­- грав бетховенську Патетичну сонату. Сестра дала Вікторові кілька уроків, під час яких пояснила братові основи нотної грамоти. Першим педагогом обдарованого хлопця був професор Юдицький, у якого він навчався приватно два роки. Наступні п'ять років Віктор був учнем професора Варшавської консерваторії О. Михаловського, якому належить помітна роль у польській музичній культурі. Від свого педагога він перейняв любов до музики геніального польського композитора Ф.Шопена. Опановуючи мистецтво гри на фортепіано в класі О.Михаловського, юнак вивчав не тільки твори композиторів-романтиків, а й поліфонічні п'єси Баха, сонати Моцарта і Бетховена. Педагог заохочував хлопця й до ансамблевої гри: Віктор часто акомпанував у домашніх концертах. У подальшому ансамблева гра стала невід'ємною частиною професійної діяльності Косенка. Музичні заняття Віктора проходили паралельно з навчанням у Варшавській гімназії (1905 р.), а згодом (1908 р.) - у кадетському корпусі. Проте і тут він знаходить прихильників музики. Юнак організовує невеликий оркестр балалаєчників, для якого перекладає класичні п'єси і народні мелодії, виступає на учнівських концертах, як соліст і диригент. Поступово у Віктора визріває рішення відійти від традиційної для родини професії військового і пов'язати свою долю з музичним мистецтвом. 31 травня 1914 року юнак одержав атестат про закінчення кадетського корпусу і готувався до вступу до Варшавської консерваторії по класу фортепіано, та почалася Перша світова війна. Родина Косенків залишає Варшаву і повертається на батьківщину. З 1915 по 1918 роки Віктор Косенко навчається у Петроградській консерваторії на двох факультетах: фортепіанному та композиторському. У творах, написаних композитором в ті роки - поема «Заклик», романс «Вітер легковажний», - відчутні настрої співзвучні духові часу. Після закінчення консерваторії наприкінці 1918 року В.Косенко переїжджає до своїх рідних у Житомир. Віктор Степанович займається педагогічною працею: навчає гри на фортепіано та веде музично-теоретичні дисципліни в музичній школі (так називалося тоді Житомирське музичне училище, якому в 1938 році було присвоєне ім'я В.С. Косенка). Також бере участь в організації фортепіанного тріо, виступає зі скрипалями, віолончелістами, вокалістами, які приїжджають на гастролі до Житомира, акомпанує хорові тощо. Блискучий піаніст, ансамбліст та акомпаніатор бере активну участь в музичному житті міста. Вже перший його сольний концерт привернув увагу місцевих любителів музики. Він організовує ансамблі, вокальний квартет і навіть симфонічний оркестр, створює камерне тріо, що набуло популярності не лише в Житомирі. Не один раз Віктору Степановичу доводилось виступати зі співаками на Житомирщині - З.Гайдай, М. Литвиненко-Вольгемут та іншими відомими солістами. У Житомирі Косенко написав чимало фортепіанних творів, понад 20 романсів, 3 фортепіанні, скрипкову та віолончельну сонати, «Класичне тріо», «Одинадцять етюдів у формі старовинних танців», «Чотири дитячі п'єси для фортепіано», музику до вистав «Фея гіркого миндалю» І. Кочерги та «Любов під в'язами» О'Нейля. Житомирський період для Віктора Косенка був періодом становлення його як митця, періодом формування його творчого стилю. Композитор активно працював у камерно-інструментальному та камерно-вокальному жанрах. У 1922 році відбувся перший авторський концерт Віктора Косенка. У наступних роках він здійснює поїздки до Москви, де відбуваються зустрічі з композиторами та музикантами. Вперше публікуються його фортепіанні твори. Невдовзі Віктора Степановича викликають до міста Харкова і пропонують авторські концерти та гастрольну подорож зі співачкою Оксаною Колодуб. Починаються гастрольні поїздки Віктора Косенка у Харків, Київ, Дніпропетровськ, Луганськ та інші міста. До програм концертів поряд з класичними творами входили твори українських композиторів: Б. Лятошинського, Л. Ревуцького, П. Козицького. Як виконавця і авторитетного педагога Косенка часто запрошували в журі конкурсів музикантів-виконавців: 1931 року - до Москви, 1933 - до Харкова, 1934 - до Ленінграда. Це період інтенсивної праці зрілого майстра, що міцно утвердився на позиціях національного музичного мистецтва. Теми, до яких звертається композитор у київський період, викликають появу нових у його творчості жанрів. Це передусім «Героїчна увертюра» для симфонічного оркестру. Цей твір увійшов до золотого фонду української музики. Віктор Степанович плідно працює над серією обробок українських народних пісень. Величезну увагу в цей період композитор приділяє дітям. Перші твори для дітей - «24 дитячі п'єси» (1930). Вони засвідчили тонке розуміння ним дитячої психології, глибоке знання педагогічних завдань. Наступним був «Збірник дитячих п'єс для фортепіано» (1930). Створений у 1936 році альбом «24 дитячі п'єси для фортепіано» став визначною подією у творчості композитора. До 25-річчя заснування Київської консерваторії (1938) Віктора Степановича нагороджено орденом Трудового Червоного Прапора. Незважаючи на заборону лікарів, Віктор Степанович продовжує працювати над оперою «Марина» за творами Т. Шевченка. Мріяв завершити фортепіанний концерт, написати збірку дитячих пісень. Останнім твором Віктора Степановича була хорова пісня «Дружба». Восени 1938 року тяжка хвороба обірвала життя Віктора Косенка. Його поховано на Байковому цвинтарі. Уряд України високо оцінив діяльність композитора. Після смерті видано повне зібрання його творів. У Києві відкрито меморіальний кабінет-музей В.С.Косенка. Його ім'я носять київська дитяча музична школа № 3 та Житомирське музичне училище. Встановлено також стипендії імені В.С.Косенка для найобдарованіших студентів Київської консерваторії та Житомирського музичного училища. Та найкращою пам'яттю про композитора є його музика - духовно багата, пристрасна й ніжна, щира і відверта. Це сповіді про себе, про час, у який він жив.

Список використаних джерел: 

Мистецтво України: Біографічний довідник. - К., 1997. - С. 322. 

Музыка: Большой Энциклопедический словарь. - М., 1998. - С. 274. 

Менцінський Т. Віолончельна соната В. Косенка (до проблеми композиц. образ. цілісності) // Художня цілісність як феномен муз. творчості та виконавства: Наук. вісн. Нац. муз. академії України. - К., 2005. Вип. 48; 

Ржевська М. Про діалектику со­­ціального контексту мистецтва та еволюції композиторського стилю на при­­к­­ладі творчості В. Косенка // Наук. зап. Терноп. пед. ун-ту. - Сер. Мист-во. - 1999. - № 1(2).

Печериця Г. Д.,
студентка 142 групи;
Радкевич В. М.,
викладач музичного виховання з методикою
ВКНЗ "Коростишівський педагогічний коледж імені І. Я. Франка"Житомирської обласної ради

70 РОКІВ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ
НІНИ МИТРОФАНІВНИ МАТВІЄНКО
"УКРАЇНСЬКИЙ СОЛОВЕЙКО" - ОСОБИСТІСТЬ НІНИ МАТВІЄНКО
В УКРАЇНСЬКІЙ ПІСЕННІЙ КУЛЬТУРІ
Ніну Матвієнко називають берегинею, княгинею, золотим голосом України. Її виступи - обов'язкова частина офіційних святкових концертів, а пісні у виконанні знаменитої співачки вже давно стали символом України.
Ніну Матвієнко народ визнав як свою, близьку до душі й серця співачку. Вона народна не за званням, які при ній уже давно. Народна - за свій талант від природи. Її незвичайно мелодійний голос впізнають з-поміж тисяч інших.Природа подарувала співачці не тільки талант, чарівну вроду, а й багатий внутрішній духовний світ. Правильні лагідні риси обличчя, мила сердечна усмішка, струнка легка постать роблять її завжди молодою. Тільки внутрішнє осяяння здатне долати час, який завжди попереду нас, і тільки небагатьом щастить його наздогнати. Ніна Митрофанівна Матвієнко його вже випередила, здобувши любов і визнання свого народу. Її пісні на золотих дисках уже не забудуться, вони житимуть і в майбутньому.

   Співачка Ніна Митрофанівна Матвієнко народилася 10 жовтня 1947 р. в с. Неділище Ємільчинського району на Житомирщині у сім'ї Митрофана Устимовича та Антоніни Ільківни Матвієнків п'ятою дитиною (у родині було одинадцять дітей). Працювати Ніна почала з чотирьох років: доглядала молодших братів і сестер, пасла худобу, одного літа навіть "наймитувала" у дядька Архипа в сусідньому хуторі Гонорино. Життєвим оберегом для родини стала мама - Антоніна Ільківна. Її енергії, добрих слів, ніжності і теплоти вистачало на всіх. Мала вона і неабиякий співочий талант, у повній мірі успадкований дочкою, могла співати в три, навіть, в чотири голоси. Ніна й досі впевнена: якби не обставини, якби не важка селянська доля, могла б її ненька стати великою співачкою (наприкінці 1970-х років Ніна записала диск із материними піснями). З дитинства Ніна любила читати, ховалася під фікусом і потайки читала "Знедолених" Віктора Гюго (чому під фікусом? бо після відбою у спальнях світло вимикали, і лише під фікусом можна було почитати)... Звичайно, вона й не мріяла про кар'єру співачки. Сказати, що родина жила бідно, значить нічого не сказати. Щоб хоч якось полегшити собі життя, батьки вирішили віддати когось із дітей до інтернату. Вибір спинився на Ніні. Одинадцятилітня дівчинка мала веселий характер, легко сходилась із людьми. Мама вважала, що їй легше буде перенести розлуку з рідною домівкою. Отож, 1958 р. Ніна пішла навчатися в школу-інтернат в селищі Потіївка Радомишльського району. Це була перевірка сили її характеру і волі, любові до життя і до людей. Закінчивши інтернат, влаштувалася на завод "Хіммаш" копіювальницею, потім - помічницею кранівника. Там вперше почула вдячні слова про свій спів і нарешті кинула сміливий виклик долі - почувши, що в Житомирі набирають дівчат до участі в естрадному вокальному ансамблі, приїхала на проби до обласного центру. В Житомирській філармонії дійсно мріяли про створення жіночого вокального гурту. Але Ніна Матвієнко - природжена солістка, її неповторний голос, що має дивовижну силу і політ, близька до автентичної манера виконання ніяк не в'язалися з колективним естрадним співом... Ніні ввічливо відмовили. Та невдача в Житомирі не спинила Ніну. Бажання співати було таким сильним, що в 1966 р. вона все кинула і поїхала до Києва в студію українського хору імені Григорія Верьовки. Там її талант отримав належну оцінку. По закінченні у 1968 р. вокальної студії Ніна стає солісткою хору імені Григорія Верьовки. Саме в ньому і відбулося її професійне становлення, поступове і яскраве сходження до вершин творчої майстерності і слави - Ніна Матвієнко перемогла на Всеукраїнському конкурсі "Молоді голоси" (1978 р.), Всесоюзному телевізійному конкурсі "З піснею по життю" (1979 р.), Всесвітньому конкурсі фольклорних пісень (Братислава, 1979 р.), ХІІ Всесвітньому фестивалі молоді і студентів (Москва, 1985 р.). Із 1968 р. Ніна Матвієнко разом з Марією Миколайчук та Валентиною Ковальською виступає у складі вокального тріо акапельного співу "Золоті ключі", а в 1991 р. стає солісткою камерного оркестру "Київська камерата". Відтоді розпочинається новий період в творчій долі Ніни Матвієнко - яскраво виразний характер фольклорного співу співачки гармонійно поєднується з академічним стилем виконання "Камерати", тим самим розширюючи художній репертуар концертної практики колективу. Також плідно працює з ансамблями "Мрія", "Березень", "Кобза", хорами "Дударик" та "Хрещатик", капелою імені Л. Ревуцького. 1978 р., за великий внесок у розвиток українського мистецтва і за активну культурно-творчу діяльність Ніні Матвієнко присвоєно звання заслуженої артистки України. А вже 1985 р. Ніна Матвієнко стає народною артисткою України. Ніні Матвієнко присуджено Національну премію імені Тараса Шевченка, премію імені Володимира Вернадського. У2006 році отримала найпочесніше звання нашої держави - Герой України. Ніна Матвієнко входить до Спілки кінематографістів України. Її нагородили орденом Миколи Чудотворця за визначний вклад у примноження добра на Землі. 1997 р. Ніна Матвієнко стає кавалером державної нагороди - ордена княгині Ольги III ступеня. 1999 р. співачку нагороджено почесним знаком Всеукраїнського товариства "Просвіта" за вагомий особистий внесок у справу відродження української культури, формування національної свідомості, розбудову та зміцнення Української держави. 2002 р. Ніна Матвієнко нагороджена Орденом Святого Станіслава IV ступеня за вагомий особистий внесок у розвиток культурного співробітництва України з іншими державами, у справу становлення української національної духовної та культурної еліти, видатні творчі досягнення, високий професіоналізм та значну добродійну діяльність. Звісно, що за цим усім стоїть щоденна, важка і наполеглива праця. Тисячі концертів, зустрічей, творчих вечорів, записів на радіо і телебаченні, гастролі по Україні, країнах Європи. Її майстерності аплодували в США, Канаді, Мексиці, Чехії, Польщі, Угорщині, Фінляндії, Кореї, Франції... Голосом Ніни Матвієнко співає й плаче Україна, але, окрім яскравого співочого таланту, вона має талант драматичної актриси. Її вміння перевтілюватись вражає. Не випадково режисери із задоволенням запрошують її до зйомок художніх і хронікально-документальних фільмів. Список кінематографічних робіт Ніни Матвієнко чималий. Вона грала в художніх картинах "Солом'яні дзвони", "Пропала грамота", "Золоте весілля"; знімалась у документальних фільмах "Кларнети ніжності", "Політ стріли", "Цвіт папороті", "Ой, глибокий колодязю", "Тризна", "Хор народний", "Дівочі мрії", "Ой, гаю мій, гаю", "Весняні варіації", "Ти, моя пісне"; брала участь у телевізійних виставах "Маруся Чурай", "Катерина Білокур", "Розлилися води на чотири броди". Озвучила піснями науково-популярні та хроніко-документальні фільми. В її творчому доробку також участь в радіоспектаклях "Лісова пісня", "Князь Святослав", "Сватання на Гончарівці". 1988 р. був знятий відеофільм за участю Ніни Матвієнко "Русалчин тиждень". 1995 р. артистка зіграла 16 вистав з американським театром La Mama E.T.C. (Нью-Йорк, США). 1997 р. Ніна Матвієнко разом із японським танцівником Тадаші Ендо та режисером Сергієм Проскурнею створила музичну виставу "Під сонцем", яка стала справжньою подією в культурно-мистецькому житті нашої держави. 1998 р. співачка бере активну участь у грандіозному музично-сценічному дійстві "Золотий камінь посіємо ми".

Мало хто знає про ще одну дивовижну грань творчого обдарування Ніни Матвієнко - її закоханість в літературу, в українське слово. 1975 р. вона заочно закінчила філологічний факультет Київського університету імені Тараса Шевченка і активно займається літературною творчістю. Свого часу написала історію народного хору імені Григорія Верьовки, надрукувала кілька власних віршів, оповідань і есе. Її твори періодично з'являються на сторінках таких часописів, як "Україна", "Дзвін", "Жіночий Світ" та інших. Вершинним літературним надбанням співачки стала її біографічна книга "Ой виорю нивку широкую", яка вийшла в 2003 році у видавництві Українського центру народної культури "Музей Івана Гончара". У книзі подано пісенно-музичний матеріал із власного репертуару (понад 250 народних пісень і творів українських композиторів - колядки і щедрівки, веснянки, пісні до Зелених свят, купальські та петрівчані, жниварські й обжинкові, весільні, колискові, поховальні, жартівливі й танцювальні, історичні та станові пісні, пісні про кохання, родинне життя...). 2004 р. вийшла книга спогадів Ніни Матвієнко "Уже так не буде, як є". Зовсім недавно співачка записала вступне слово до аудіокниги Блаженнішого Любомира "Дорога до ближнього" (2010 р.).

У репертуарі співачки переважають українські народні пісні: календарно-обрядові, побутові, ліричні гумористичні, пісні-балади, українські пісні XVII-XVIII сторіччя. Є також і твори сучасних українських композиторів - Є. Станковича, Л. Дичко, О. Киви, І. Поклада, І. Кириліної, В. Шумейка, М. Скорика, О. Білаша, Г. Гаврилець...

Її пісні - це інтерпретація українського духу. Цей дух ніби закодований в інтонації народної пісні, яку без відчуття генетичної цілісності з українським народом не можна співати. Прислухайтесь, як співає Ніна Матвієнко, і ви станете щедрішими, чистішими у помислах і ділах своїх. Біблійна істина говорить, що на батьківщині немає власних пророків. Неправда. Вони є! Нам потрібно лише вміти слухати і розуміти їхні голоси. Адже цими голосами співає і плаче Україна...

Ніна Митрофанівна активний громадський діяч. Вона - викладач вокалу в Національному університеті культури і мистецтв. Прагне створити свою школу вокалу, віднаходити унікальні голоси. Певний час вона виступала в програмі "Християнський календар" на телебаченні. Очолювала журі Міжнародного конкурсу українського романсу імені Квітки Цісик, що проходив у Львівській філармонії у 2011 році. Концертний репертуар співачки багатогранний, але перевагу вона надає українським народним пісням. Є також твори сучасних українських композиторів - Є. Станюковича, Л. Дичко, І.Поклада, М. Скорика, О. Білаша та інші. А пісня К. Меладзе "Квітка-душа" одна з найулюбленіших пісень сучасної молоді. Майже на кожному концерті пісня І. Поклада та Ю. Рибчинського "Ой летіли дикі гуси" виконується на прохання слухачів. Неочікуваним є виступ із сучасними колективами "Танок на майдані Конго" та "Океан Ельзи".

Хоч би що виконувала Ніна Матвієнко - чи то народні пісні, так, як їх співають по селах і, насамперед, у її рідному поліському краї на Житомирщині, чи ті ж у багатоголосому гурті, чи твори професійних композиторів, - у її співі завжди відчутний голос серця, що відлунює в душі слухача.

Життєві і творчі шляхи не так часто повертали Ніну Матвієнко на свою малу Батьківщину. В Житомирі вона виступала під час річниці створення ансамблю національного обряду "Родослав", на церемонії вручення відзнаки "Срібна вежа", на вечорі, присвяченому 80-річчю Олеся Бердника, щорічно бере участь у Всеукраїнському святі "Лесині джерела" у місті Новограді-Волинському. Перший великий сольний концерт Ніни Матвієнко і камерного оркестру "Київська камерата" відбувся в Житомирі в 1994 році, другий - у травні 2011 року. 8 лютого 2013 року вона приїздила на благодійний вечір поетеси Марії Рудак. Цей захід пройшов на підтримку Всеукраїнського телепроекту, пісенно-танцювального марафону "Твій Час" з метою підтримки дітей-сиріт з інтернатних закладів. У 2006 році Ніну Матвієнко запросили на святкування Дня міста Житомира. Виступ мав відбутися в літньому театрі "Ракушка", що знаходиться в Житомирскому парку культури й відпочинку імені Юрія Гагаріна і вміщає дві тисячі осіб, зібрався лише десяток глядачів - це в той самий момент, коли на Майдані Згоди обласного центру розпочинався гала-концерт зірок естради України і ближнього зарубіжжя... Співачка приїхала до Житомира разом із народним артистом України Павлом Дворським. І як це іноді трапляється в українському шоу-бізнесі, організатори "забули" прорекламувати концерт Матвієнко і Дворського. У призначений час в літньому театрі серед ннечисленних глядачів, на щастя, випадково була і дружина відомого місцевого композитора і бард-виконавця Володимира Шинкарука - кума Ніни Матвієнко Людмила Шинкарук. Вона стала вмовляти співачку під'їхати до великої сцени на Майдан Згоди. Після деяких вагань і роздумів Ніна погодилась, і тисячі житомирян мали чудову можливість чути і бачити блискучий виступ своєї землячки, яку з повним правом називають співочим символом України... А ще, на пропозицію на той час декана факультету Житомирського педагогічного університету імені І.Я.Франка Олександра Музики (до речі, випускника Коростишівського педагогічного училища 1982 року) заклика́ти весну в Житомир було запрошено Ніну Матвієнко і відбулася незабутня її зустріч із викладацьким та студентським колективом.

Викладач, а згодом - професор університету Володимир Шинкарук, який на превеликий жаль так рано пішов з життя, згадував про цю неординарну подію: " ... І вона прийшла. Розпашіла, трішки стривожена, ніяковіючи від того, що примусила довго чекати.А всі раділи.Бо до нас справді прийшла весна.Прийшла в образі Берегині - Народної артистки України, Героя України Ніни Матвієнко!А потім були пісні - чисті, як весняні струмки, були гарячі розповіді про забуті часі, про те, якими ми є і якими ми маємо стати... Був принишклий зал, бурхливі зливи оплесків, щирість і сердечність дивовижного, такого простого спілкування. Не вірилось, що ось тут з нами вона. Простягни руку - і доторкнешся, скажеш слово - і почуєш відповідь. Така земна і водночас натхненна. Така невисока і водночас велична..."

У січні 2014 року Ніну Матвієнко нагородили відзнакою "Честь і Слава Житомирщини". Такої високої відзнаки області славетна українська народна співачка, Герой України, лауреат Державної премії імені Т.Г.Шевченка, наша землячка Ніна Митрофанівна Матвієнко удостоєна за вагомі досягнення у примноження духовної скарбниці Поліського краю, за популяризацію рідної мови та культури, за прославлення Житомирщини далеко за її межами, за плідну громадську та благодійну діяльність. Почесний нагрудний знак відомій особистості, а також іменний годинник та квіти були вручені їй після благодійного концерту духовної музики, який відбувся 9 січня у концертній залі Житомирської обласної телерадіокомпанії.

Цього вечора український "соловейко" Ніна Матвієнко вкотре дарувала своє високе мистецтво житомирянам...

Список використаних джерел

1. Висока відзнака Ніни Матвієнко. www.1.zt.ua/news/kultura/artistku-ninu-matviyenko-nagorodili-vidznakoyu-chest-i-slava-zhitomirshchini.html

2. uk.wikipedia.org/wiki/Матвієнко_Ніна_Митрофанівна.

3. Прядко Ю.М. Світоглядна позиція Ніни Матвієнко // Трансформаційні процеси в сучасній українській культурі. - К.: КНУКіМ, 2007. - С. 182 - 185.

Ревчук Ю. С.,
студентка 143 групи;
Бляхарський О. В.,
викладач музичного виховання з методикою
ВКНЗ "Коростишівський педагогічний коледж імені І.Я.Франка"Житомирської обласної ради

О.О. ВАЦЕК - ВИДАТНИЙ ДІЯЧ МИСТЕЦТВ СУЧАСНОСТІ

  Українські хори та їхні диригенти - це невмируща слава України, її скарб, її квіт і безнастанне диво для світу. Серед найвидатніших діячів мистецтва сучасності - засновник Житомирської міської народної хорової капели "Орея" Олександр Вацек. 

Олександр Вацек - український та чеський хормейстер, диригент, вокальний педагог, хоровий консул від Чехії та України, обраний Міжнародним Олімпійським Хоровим Комітетом на період з 2004 до 2008 р. Член міжнародних організацій "Інтеркультур" та "IFSM", член журі 2-ї, 3-ї та 4-ї Всесвітніх Хорових Олімпіад, ведучий ательє на "Європа-кантат" (2006); член журі багатьох престижних міжнародних хорових конкурсів, таких, як Толоса (Іспанія), Марктобердорф (Німеччина), Ріва дель Гарда (Італія), конкурс імені Йоганеса Брамса (Німеччина), Таллін, Естонія, Берген (Норвегія); ведучий майстер-класів у Канаді, Італії, Німеччині, Латвії, Чехії, Австрії, Угорщині, Молдові, Україні; засновник і керівник багаторазового лауреата міжнародних хорових конкурсів хорової капели "Орея" та найкращого студентського хору Чехії 2002 року "Гаудеамус" (м. Брно); володар 9-ти "Гран-прі" міжнародних хорових конкурсів у Німеччині, Швейцарії, Франції, Чехії, Словенії, Іспанії. Лауреат премії імені І. Огієнка (1996), занесений до Британської Енциклопедії "Who is who" (2003), заслужений діяч мистецтв України. Олександр Вацек народився 1955 року в українському місті Вінниця у родині лікарів. Мати - Галина Олександрівна - акушер-гінекологог вищої категорії, кандидат наук, викладала в медінституті, грала на акордеоні, співала. Батько - Олександр Іванович, хірург, лікар-терапевт (помер у 1986 р.) мав приємний тенор, грав майже на всіх музичних інструментах, танцював в ансамблі танцю медичного інституту. 1972-1976 р. - О. Вацек студент музичного факультету Вінницького педагогічного університету. 1976-1977р. - служба в армії. 1978-1982р. - навчання на факультеті диригування в академії імені проф. А. Нежданової в Одесі. По закінченні отримав диплом диригента і викладача хорових дисциплін (сольфеджіо, вокалу, читання партитур, хорознавства). 1977-1980р. - викладач диригування в педагогічному коледжі (Бердичів) та педінституті (Вінниця). 1980-1984р. - робота спочатку хормейстером, а потім головним хормейстером і диригентом хору, оркестру Поліського ансамблю пісні й танцю "Льонок" при Житомирській обласній філармонії. З 1984 р. - викладач і керівник студентського хору Житомирського музичного училища імені В. С. Косенка. 1986 року в Житомирі на базі музичного училища та місцевого Будинку культури Олександр Вацек при підтримці Обласного Музичного Товариства створив міську хорову капелу "Орея", яка налічувала на той часдо 80 співаків. 1990 року Олександр Вацек як переможець 1-го Всеукраїнського конкурсу імені М. Леонтовича був запрошений до м. Талліна (Естонія) на фестиваль "Bridges of Songs", де між 25 диригентами з усього світу представляв Україну і керував хором у 15000 співаків зі США, Данії, Швейцарії та всіх країн колишнього СРСР.

Пізніше, у 1991році, разом з 7-ма найкращими диригентами фестивалю, отримав особисте запрошення від Президента Асоціації американських хорів - Джона Вільямса на Національний Хоровий Симпозіум США (м. Фенікс, штат Арізона).

У березні 1993 року О. Вацек отримав запрошення до Едмонтону (Канада), де три тижні проводив майстер-класи з українськими, швейцарськими та канадськими хорами, розучив з ними спеціальну програму, яка була репрезентована на заключному "Гала-концерті" (за оцінками музичних критиків "такого концерту не доводилося чути 25 років!"), також проводив семінари, консультації, давав індивідуальні уроки з постановки голосу. 1990 року Олександру Вацеку надано звання Заслуженого діяча культури України. 1994 рік - отримав почесне звання Заслуженого діяча мистецтв України. 1996 рік - став лауреатом Державної премії імені І. Огієнка. У вересні 1996 року          О. Вацек виграв конкурс на місце диригента і викладача диригування в університеті імені Г. Масарика м. Брно, Чехія. І цього ж року Олександр Вацек разом із родиною переїхав до Чехії, де проживав до 2003 року. 1996 рік став роком створення студентського хору "Gaudeamus", який 1999 року в конкурсі з трьома іншими хорами, виборов почесний статус "Університетського хору" з отриманням відповідної дотації. 2002 року "Гаудеамус" за рішенням художньої Ради та почесного Журі стає кращим студентським хором Чехії. З 2002 р. Вацека обирають членом IFCM (Міжнародна Федерація Хорової Музики).

Сьогодні Олександр Вацек знаний як всесвітньовідомий керівник і засновник житомирської муніципальної народної академічної хорової капели "Орея". Хор складається з 32 співаків: вісім сопрано, вісім альтів, вісім тенорів та вісім басів (станом на січень 2017). Це один із найоригінальніших українських хорів. На відміну від багатьох інших хорових капел, під час виступу яких у слухачів виникає відчуття монотонності, констатують фахівці, "Орея" своєю винятковою тембральною і динамічною багатобарвністю сповна відтворює усю красу та багатство виконуваних нею творів. Голоси цієї капели дивним чином впливають на слухачів: вони змушують мурах бігати по тілу, ноги - підгинатися, голоси - тремтіти. Вони вимикають на відстані мобільні телефони і вмикають на "турбо" людські емоції. Глядач ловить себе на думці, що з нетерпінням чекатиме наступного концерту, коли своїм теплом та оплесками зможе зігріти, можливо, стомлені, можливо, застуджені, але неодмінно з посмішками таланти "Ореї" - зіркової команди зірок, що її, лише йому відомими способами, вдається зберегти у сьогоднішній час видатному Маестро Олександру Вацеку. В одному із своїх інтерв'ю О.Вацек зазначає:

- Українські хори співають у двох напрямах - академічний і духовний (церковний) або сучасний репертуар, або народні пісні. Мені ж завжди подобалось все. Музика - як їжа, не можна, щоб вона була одноманітною. Для мене кожен жанр має свій колір і смак. Джаз, наприклад, - як фрукти, класика - як вода, народна музика - як хліб і сало, латино-американська - як вино [3]. Хормейстер, диригент, вокальний викладач, клініцист та аранжувальник... До переліку офіційних звань та посад пана Вацека сміливо можна додати ще одну. Він - Режисер. Під час концерту учасники капели періодично змінюють своє місцерозташування, виконуючи твори у різних частинах зали. Це додає їхньому звучанню особливого ефекту. Як розповідає сам Маестро, ще у молоді роки його не влаштовувала певна зовнішня статичність хору. Мовляв, виконавці завжди стоять на одному місці, в один-два ряди, завжди із серйозними обличчями та з нотами в руках. Не цікаво... Нині - інший час, говорить Олександр Вацек, серйозному мистецтву досить важко конкурувати з музичними телеканалами із напівоголеними дівчатами. За допомогою спеціальної режисури з придуманими мізансценами, розташуванням та акторськими завданнями в "Ореї" створили своє, власне обличчя.

Маестро не боїться експериментувати - вводить елементи хорового театру, хореографії, але, як зазначає О.Вацек, тут потрібна тонка грамотна режисура. У всьому має бути міра, а межа між мистецтвом і несмаком досить тонка. В основному Олександр Вацек сам режисує і ставить хорові номери, але часто запрошує до співпраці і своїх колег режисерів і хореографів, аби ті взяли на себе роль порадників і критиків зі сторони. Це дозволяє створювати досить складні хореографічні твори. Виграні конкурси й отримані Гран-прі, стверджує Маестро, є "міжнародним знаком якості", оцінкою праці хорового колективу. "Орея" під керівництвом Олександра Олександровича досягла неабияких творчих успіхів:

• 9 "Гран-прі" на міжнародних хорових конкурсах;

• більше 20-ти перших місць та спеціальних призів;

• взяла участь більше ніж у 30-ти міжнародних хорових конкурсах і фестивалях; практично на кожному з них капела перемагала чи отримувала спеціальний приз;

• більше 2000 концертів "Орея" з О. Вацеком дала в Україні, Польщі, Чехії, Угорщині, Болгарії, Німеччині, Швейцарії, Італії, Іспанії, Нідерландах, Франції, Англії та багатьох інших країнах світу.

"Орея" для О. Вацека - це спосіб вираження своєї душі, розуміння світу.

Келлі Парк, художній керівник 1-го міжнародного хорового фестивалю у м. Інчон (Південна Корея), сказав так: "Цей колектив встановлює нові світові стандарти хорового мистецтва і є найкращим послом України за всі роки".

      Використані інтернет-ресурси

• https://parafia.org.ua/person/vatsek-oleksandr
• https://www.oreya.org/index.php/ua/presentation-ua
• https://www.swissinfo.ch/rus/

Мельник Л. С.,
студентка 132 групи;
Гайдученко В. І.,
викладач музичного виховання з методикою
ВКНЗ "Коростишівський педагогічний коледж імені І.Я.Франка"Житомирської обласної ради

  Свою першу публікацію на сторінках цієї книги я хочу присвятити людині, яка своїм талантом, своїми творами зігріває серця мільйонів людей, дарує світлі почуття, викликає захоплення і радість.І хоч, на превеликий жаль, з нами вже немає цього чудового митця, ім'я якого золотими літерами вписано в історію України, я хочу даною статтею вплести і свою квітку у вінок сердечного захоплення й щирої поваги до нашого славного земляка - Івана Михайловича Сльоти за його музичну і поетичну спадщину, яка давно стала класикою, а життєвий і творчий шлях - яскравим прикладом для нас - як свідчення високої любові до рідної землі, до людей, до мистецтва. 

Він такиим залишився і тепер в нашій пам՚яті, як його пісні та вірші...І хоча з роками змінювався тематичний діапазон творів Івана Михайловича, проте незмінною залишалася його простота і щирість у спілкуванні зі своїми слухачами і читачами. Йому зовсім не був властивий епатаж чи конфліктність - навпаки: автора вирізняв вишуканий поетичний смак, по-особливому загострене почуття музичної гармонії, висока творча відповідальність і професіоналізм. Все це він з відкритою і щирою душею передававколегам, друзям, артистам ансамблю "Льонок", які бачили у своєму керівникові не лише геніального митця, а й творчого лідера, талановитого педагога і мудрого наставника.

                                                               *   *   *

    Народився Іван Сльота 3 грудня 1937 року у селі з поетичною назвою Яснозір'я на Черкащині. Батьки, Михайло Васильович та Степанида Іванівна були колгоспниками, тяжко працювали на землі. До школи Іван пішов у 1947 році. Ще в дитинстві хлопчик любив музику та мріяв навчитися грати на баяні, але можливості купити його не було. Після школи пішов працювати на Черкаському машинобудівному заводі. Два роки заготовляв ліс в Архангельській області, щоб заробити гроші на давно омріяний баян, який згодом опанував самотужки. У 1956 році Іван Сльота повернувся додому. Без досвіду й спеціальної освіти керував хором у сусідніх Кумейках. За перший рік хор став переможцем районного та лауреатом обласного оглядів. Потім армія. Армійську службу Іван проходив в Одесі, де також не розлучався з музикою. Не дослуживши півроку, блискуче склав іспити в Одеське музичне училище по класу баяна. Закінчивши училище, Іван Сльота вступає до Одеської державної консерваторії імені А. Нежданової. Спочатку вчиться по класу баяна, а згодом переводиться на хоровий факультет під керівництвом професора А.П.Серебрі, де панував авторитет видатного хорового диригента Костянтина Костянтиновича Пігрова, якого уся музична Одеса пам'ятає й досі. Саме такий викладач і був потрібний Івану Сльоті з його закоханістю у народний хоровий спів. У 1970 році після закінчення консерваторії молодий композитор і диригент приїздить до Житомира. На його долю випало відновлювати народний хор "Льонок". Адже саме в цей час від колективу, створеного корифеями української культури Борисом Теном та Анатолієм Авдієвським, залишилась хіба що назва. Його розформували і перетворювали у вокально-хореографічний ансамбль - напівфольклорний, напвестрадний гурт... По суті, Іванові Сльоті довелося створювати новий - Поліський державний ансамбль пісні і танцю "Льонок", який до сьогоднішнього дня є справжньою окрасою української музично-хореографічної культури. З "Льонком" нерозривно пов'язані найбільші творчі успіхи відомого українського композитора і поета, хормейстера, диригента, музичного педагога. Колектив не раз перемагав на престижних музичних конкурсах і фестивалях, не раз демонстрував красу і велич українського мистецтва за кордоном. Із 1973 до 1980 року водночас поєднував свою роботу з педагогічною діяльністю в Житомирському музичному училищі імені В.С.Косенка та з 1991 року Житомирському державному педагогічному університеті імені І.Я Франка. У 1973 році Івану Михайловичу Сльоті, художньому керівнику творчого колективу - Поліського ансамблю пісні і танцю "Льонок" було присвоєно почесне звання заслуженого артиста України, а невдовзі, у 1989 році, й народного артиста України. Літературною роботою Іван Михайлович почав займатися ще зі шкільних років і вже тоді почав писати пісні та вірші. У п'ятому класі отримав i перший гонорар за опублікованого в районній газеті вірша. А "первістком" була пісня, до речі, російськомовна, на слова Белли Володiної "Ох, лучше б он не приезжал". Її взяв до репертуару Черкаський народний хор. З благословення тодішнього керівника Анатолiя Авдiєвського i почалася композиторська діяльність Івана Михайловича. Дві великі пристрасті, дві справжні стихії - і поезія, і музика - міцно тримали у полоні його серце. У творчому доробку поета і композитора більше 100 пісенних та 280 поетичних творів, серед яких значна частина стали відомими і популярними не тільки в Україні, а й поза її межами. Це такі як: "А льон цвіте" (1980), "Нові пісні" (1983), "Пісня моєї землі" (1987), " ...З твого серця" (1997), "На перехресті", "На синій хвилі" (2001), "Хліб на рушнику" (2003), "Автограф" (2005), "Золото зажнив'я" (2006) та інші. Підготовлено 5 платівок, записано у Золотий фонд Українського радіо програми з авторськими піснями й обробками українських народних пісень. Іван Михайлович Сльота - народний артист України з 1979 року, професор Житомирського державного університету імені І. Я. Франка (2000 р.), почесний громадянин м. Житомира (2006 р.), нагороджений Президентським орденом "За Заслуги" II та IIІ ступенів, відзначений нагрудним знаком "Відмінник освіти", лауреат (разом з "Льонком") численних Всеукраїнських і Міжнародних фестивалів-конкурсів (у різні роки), лауреат премії імені І. Огієнка (2012 р.), член Всеукраїнської Музичної Спілки, член Правління Житомирської обласної організації Українського фонду культури. Пісня і поезія для Івана Сльоти завжди були священнодійством, можливістю осягнути красу і безмежність світу, пізнати людей і зрозуміти себе. А ще поезія і пісня для нього - то був стиль і спосіб творчого натхнення. Це розуміють усі, хто хоча б один раз бачив маестро на концерті чи в репетиційній залі. Відомий педагог, діяч культури і мистецтв, Іван Михайлович виховав цілу плеяду помітних нині виконавців та діячів культурно-просвітницької ниви. З глибокою повагою і сердечною теплотою ділиться спогадами про великого митця Поліського краю викладач музики Коростишівського педагогічного коледжу Радкевич В. М. у своїй книзі "Збірник науково-методичних та лінгвостилістичних робіт (методика, досвід, проблеми)" [2; 123-124]: " ... Композитор сідає за рояль, бере перші акорди. Лине мелодія про наш Поліський край і його славних людей. Нова пісня - теж для "Льонка", якому віддає увесь пломінь свого серця, свій творчий хист: Автор цих рядків безмежно вдячний долі за те, що свого часу мав змогу спілкуватися з цією чудовою безмежно закоханою в народний мелос люди­ною. Мудрі його поради та настанови назавжди вкарбувалися в пам'ять і стали в нагоді в справі творчого самовдосконалення та виховання молодого покоління..." :

  Розмаїттям весняних барв, буянням чарівної, милозвучної музики відомі на всю Україну й за кордоном виступи Поліського академічного ансамблю пісні і танцю "Льонок", який плідно очолював 45 років талановитий митець.  Помер Іван Сльота 28 липня 2014 року в м. Житомирі. Через два місяці після смерті художнього керівника і головного диригента Поліського академічного ансамблю пісні і танцю "Льонок", Народного артиста України Івана Сльоти ансамблю пісні і танцю "Льонок" Житомирської філармонії присвоїли його ім'я. 6 серпня 2015 року відбулося відкриття меморіальної дошки Івану Сльоті, яку встановлено на фасаді Житомирського академічного обласного театру ляльок на вулиці Михайлівській, 7. А 4 червня 2016 року в Житомирі на будинку №2 на вулиці Івана Сльоти (колишня Бородія) урочисто відкрили анотаційну дошку за участю багатьох хорових колективів України, зокрема: заслуженого народного ансамблю пісні і танцю України "Дарничанка" центу художньої та технічної творчості "Печерськ" м.Києва та народного хору "Княжа вольниця" Білогородського району Київської області; Народного аматорського гурту "Терен" Гощанського районного об'єднання культури і дозвілля Рівненської області; Народного хору "Серпанок" Малинського районного будинку культури та чоловіча група хору; Народного фольклорного ансамблю обрядової пісні "Свашечки" Черкаської; Поліського народного хору "Передзвін" Житомирського району; Народного аматорського хору "Ветеран" м. Коростишів; Народного хору м. Попільня; Народного аматорського хору "Галичина" м. Чортків, Тернопільська обл. та інших колективів.

До 80-річчя від дня народження Івана Сльоти - Почесного громадянина Житомира, Народного артиста України, хорового диригента, художнього керівника Поліського академічного ансамблю пісні і танцю "Льонок", автора численних поетичних та музичних збірок, у Житомирській філармонії 4 грудня 2017 р. відкрився унікальний музей історії Поліського академічного ансамблю пісні і танцю "Льонок" імені Івана Сльоти, а в дитячій бібліотеці відбувся літературно-музичний захід "А льон цвіте...". У 2017 році за значний особистий внесок у культурно-освітній розвиток України, вагомі трудові здобутки та високий професіоналізм Президент П. Порошенко нагородив Сльоту Івана Михайловича (посмертно) орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня.

Мало хто в українському музичному мистецтві так душевно і точно міг проникнути у світ людських почуттів і так яскраво відобразити їх у пісні, як Іван Сльота. Його вірші й пісні віддзеркалюють життя, саме тому вони не втрачають і не втратять з роками своєї щирості і актуальності. Наша глибока повага та любов... Сумуємо і пам'ятаємо.

Список використаних джерел

• Педих Н. Незабутня зустріч. Митці поліського краю: Поліська світлиця / Н. Педих // Житичі. - 2003. - № 23.
• Радкевич В. М. "Збірник науково-методичних та лінгвостилістичних робіт (методика, досвід, проблеми)". - 2015., С. 123-124.
• Шинкарук В. Творча характеристика поліського ансамблю пісні і танцю "Льонок". Аз-Буки. Літературно-мистецькі студії. - Житомир: Полісся, 2015., С. 254.

Каменчук Д. П.,
студентка 122 групи;
Старовойт З. П.,
викладач основ ритміки і хореографії з методикою, спеціаліст вищої кваліфікаційної категорії, викладач-методист
ВКНЗ "Коростишівський педагогічний коледж імені І.Я.Франка"Житомирської обласної ради

НАТАЛІЯ СКОРУЛЬСЬКА - ВИДАТНА УКРАЇНСЬКА
БАЛЕРИНА XX СТОЛІТТЯ

"Вона все своє життя несла в душі любов до мистецтва, віддаючи людям чаруючі миті хореографії" [І. Бурдейна]. Цим і притягує досебе образ видатної житомирянки Наталії Скорульської (1915-1982), яку хочеться пізнавати, наслідувати, захоплюватись. Артистка балету, педагог, сценарист, заслужена артистка України (1951), балетмейстер. Народилася у м. Житомирі в інтелігентній сім'ї видатного українського композитора Михайла Скорульського та співачки і педагога Людмили Андрієнко-Скорульської. У талановитій сім'ї народилася талановита дівчинка. Батьки відразу помітили хист до танцю і доклали усіх зусиль до її хореографічного розвитку. За підтримки друзів та педагогів з Маріїнського театру опери та балету подружжя Скорульських започатковують у Житомирському Будинку театру (тепер - Житомирська обласна філармонія імені Святослава Ріхтера) балетну студію. У Житомирі вперше з'являється хореографічна школа-студія. За дев'ять років навчання Наталія отримала в ній серйозну хореографічну підготовку, закінчивши школу в 1930 р. Функціонування балетної школи у Житомирі в 20-х-30-х роках минулого століття було надзвичайно важливою подією у культурному житті міста. За чотири наступні роки Скорульська закінчує хореографічний і драматичний відділ Київського музично-драматичного технікуму. Після переїзду сім'ї до Києва юна балерина стає артисткою, а незабаром солісткою Київського театру опери та балету імені Т. Г. Шевченка (1934-1956рр.). Для неї було природнім прийти в театр і почати нове життя. Тут розкривався її творчий потенціал. З кожною виконаною роллю росла виконавська майстерність. Після перших розчарувань були сльози радості. Бути повністю в полоні балетного життя, пройти через усі випробування, і лише тоді прийде визнання - доля кожної відомої балерини. На сцені Київської опери Скорульська виконала основні партії в провідних, всесвітньо відомих класичних балетах. Перша роль - партія Одетти в балеті "Лебедине озеро" П. І.Чайковського, 1935р. За тим - Фея Бузку в балеті "Спляча Красуня" П. І.Чайковського; Лауренсія, Хасинта в балеті "Лауренсія" Олександра Крейна, 1939 р.; Марія, Зарема в "Бахчисарайському фонтані" Бориса Асафьева: Марія - 1940 р. Київ, Зарема - 1942 р. в евакуації в Алма-Аті.; Маріула в балеті "Дон Кіхот" Людвіга Мінкуса; Русалка водяна в "Лісовій пісні" Михайла Скорульського, яку вважала основною партією свого життя, 1946 р.; Айша, Гаяне в балеті "Гаяне" Арама Хачатуряна; Афіна, Гера, Головна Русалка в "Лілеї" Костянтина Данькевича, 1950 р. Балерина Скорульська мала величезний успіх і як характерна танцівниця, особливо в циганських та іспанських танцях в оперних спектаклях.

Величезну роль у професійному становленні доньки Наталії відіграв батько Михайло Адамович Скорульський (1887-1950). Український композитор-класик, піаніст, диригент, педагог, музично-громадський діяч, заслужений діяч мистецтва України, професор, викладач Київської консерваторії імені П. І. Чайковського. Ще будучи в Житомирі, М. Скорульський вів активну просвітницьку та музичну діяльність, займався композиторською творчістю. Паралельно діяла заснована подружжям хореографічна студія, де навчалася Наталя. 

Особливе місце у багатогранному мистецькому житті сім'ї Скорульських займає балет "Лісова пісня", який з часом, тяжко долаючи терни радянської ідеологічної цензури, стане вершиною української хореографії ХХ століття. Композитора Михайла Скорульського полонив сюжет прекрасної поетичної драми-феєрії Лесі Українки - одного з найвидатніших творів української літератури, що захоплює своїм гуманізмом, високим естетичним пафосом, пройнятий палкою вірою у поезію життя і невмирущим пориванням людини до прекрасного. Поетеса Леся Українка невипадково назвала твір драмою-феєрією. Казкові чудеса, алегорії тісно переплелися в ньому з правдою глибоких людських почуттів. Надзвичайно тепло змалювала Леся Українка образ Мавки - фантастичної лісової дівчини, що уособлює красу природи. Лібрето до балету на три дії написала дочка композитора, солістка балетної трупи Київської опери Наталія Скорульська. Для того, щоб літературний твір "перекласти" на мову балету, його необхідно пристосувати до законів балетного жанру. В лібрето вдало було скорочено окремі епізоди з літературного твору, інші навпаки - розширені. Після написання, у1936 році балет було прийнято до постановки. Проте війна завадила закінченню робіт. Лише повернувшись із евакуації у 1944, київський оперно-балетний колектив розпочав свою діяльність на рідній сцені. Справіжньою мистецькою подією стала прем՚єра балету "Лісова пісня" Михайла Скорульського, яка відбулася 25 лютого 1946 р. з нагоди 75-річчя від дня народження Лесі Українки на сцені Київського академічного театру опери та балету імені Т. Г. Шевченка. Постановку вистави здійснили балетмейстер Сергій Сергєєв, диригент Борис Чистяков, художник-декоратор Олександр Хвостенко-Хвостов. У музичну канву композитор вплітає фольклорні мотиви, велику увагу приділяє наспівам Волині, де відбувається дія. Окрім змалювання романтичних образів Мавки та Лукаша композитор вдало висвітлює поетичні картинки природи.

"Балерина Наталія Скорульська, написавши лібрето і створивши разом зі своїм батьком однойменний балет, перша проспівала танцем всесвітньовідомий твір видатної української поетеси Лесі Українки" [І. Бурдейна]. Проте справжнє хореографічне народження "Лісової пісні" відбулося 25 травня 1958 року після поновлення балету. Поставив спектакль головний балетмейстер Київського академічного театру опери та балету імені Т.Г.Шевченка Вахтанг Вронськийспільно з балетмейстером театру Наталією Скорульською. Лібрето Наталії Скорульської. Автори балету поставили своїм завданням найточніше передати зміст твору Лесі Українки, відтворити у музиці і хореографії послідовність драматургічного розвитку, в якому реальне переплітається з казковим.

Від 1958 року "Лісова пісня" Михайла Скорульського, поставлена Вахтангом Вронським спільно з Наталією Скорульською, стала однією з вершин українського національного хореографічного мистецтва. Балет з успіхом гастролював у Єгипті, Португалії, Німеччині, Болгарії, Румунії, Словаччині, Латинській Америці. Чотири рази гастролював у Японії. За довгу сценічну історію вистава поновлювалась тричі. Змінювались виконавці, приходили нові покоління артистів. Дочка свято оберігала спадщину батька-композитора і вдихала нове життя в балет. У 1972 році балетмейстер Наталія Скорульська відновила постановку балету "Лісова пісня" в Київському театрі опери та балету імені Т.Г.Шевченка. Останнє ж поновлення балету здійснив у 1991 р. балетмейстер-постановник, народний артист України Віктор Литвинов. Японська телекомпанія, знімаючи серіал про балетне мистецтво народів світу, побажала відновити саме цей твір української хореографії, щоб включити його в свою відеоантологію. Нову постановку приурочили 120-річчю від дня народження Лесі Українки.

Балет "Лісова пісня", що увійшов до золотого фонду української музичної культури, і сьогодні збирає повні зали глядачів і не залишає нікого байдужим. Провідні партії серед багатьох інших кращих артистів театру виконують прима- балерина Національного театру опери та балету України імені Т.Г.Шевченка, заслужена артистка України Катерина Кухар та прем'єр Національної опери Олександр Стоянов. На афіші театру незмінні слова: "Лісова пісня. Михайло Скорульський. Лібрето Наталії Скорульської за мотивами однойменної драми- феєрії Лесі Українки". В 1953-1982 рр. Наталія Скорульська - балетмейстер Київського театру опери та балету імені Т.Шевченка. Нелегкий творчий шлях педагога і балетмейстера присвятила становленню і розвитку хореографічного мистецтва в Україні. Спочатку ставила танці в оперних виставах Київського театру: "Зима і весна" М.Лисенка (1956), "Паяци" Р.Леонкавалло (1957). У 1961р. Наталія Скорульська здійснила успішну постановку улюбленої вистави "Лісова пісня" в Донецькому театрі опери та балету. У наступному 1962 р. народився балет для дітей "Улянка" Анатолія Коломійця в балетній студії тодішнього київського Палацу піонерів. У 1963 р. балетмейстер поставила балет "Тіні забутих предків" В. Д. Кирейка відразу у двох театрах - Київському та Донецькому театрах опери та балету. Юдіф Григорівна Рожавська (1923-1982) - український композитор, у дитинстві музичний вундеркінд, написала більше ста пісень, серед яких найвідоміша "Летять, ніби чайки". У 1966 р. на прохання Н. Скорульської пише відомий балет "Королівство кривих дзеркал", поставлений в дитячому народному театрі балету Жовтневого палацу культури. У тому ж році Скорульська здійснює хореографію до опери "Отелло" Дж. Верді. У 1979 році балетмейстер поставила останній балет у своєму багатогранному хореографічному житті - "Лісова пісня" у Харківському театрі опери і балету. Наталія Скорульська - автором статей з питань хореографії на сторінках періодичної преси, є автором ідеї телефільму - балету "Лісова пісня", поставленого режисером         Ю. Суярко, Укртелефільм, 1982 р.

4 листопада 2015 р. у Музеї видатних діячів української культури Миколи Лисенка у м. Києві відбувся вечір спогадів про Наталію Скорульську та відкриття виставки фондових матеріалів з нагоди 100-річчя з дня народження видатної балерини і балетмейстера XX ст., яка зробила вагомий внесок у розвиток балетного мистецтва України.

5 листопада 2016 року на будівлі Житомирської обласної філармонії імені Святослава Ріхтера відкрито меморіальну дошку балерині Наталії Скорульській з написом: "У будинку театру 1921-31рр. виступала у складі Житомирської балетної студії видатна українська балерина, заслужена артистка УРСР, балетмейстер, лібретист і педагог Наталія Скорульська (1915-1982)".

Творча спадщина видатної житомирянки знаходить сьогодні яскравий відгук у розвитку хореографії Житомирщини. "Танець - це завжди гімн щастю і добру" [Ж. Ж. Новер]. Другий рік поспіль на декілька днів у листопаді обласний центр перетворюється у столицю дитячого балету. Тут проходить відкрита Міжнародна Хореографічна Асамблея імені Наталії Скорульської. Цьогоріч у ній взяли участь танцюристи з семи областей України та чотирьох держав: Грузії - ансамбль фольклорного танцю "Баграті", м. Кутаїсі; Болгарії - ансамбль фольклорного танцю "Северняци" з м. Монтана; Республіки Білорусь - народний ансамбль танцю "Vida" з м. Гомель та Польщі - танцювальна Студія "Фейм", м. Плоцьк. Урочисте відкриття відбувалося у Житомирській обласній філармонії імені С.Ріхтера. А 5 листопада у Житомирському обласному музично-драматичному театрі імені І.Кочерги відбувся міжнародний конкурс хореографічного мистецтва імені Н. Скорульської. Організатором асамблеї стала Громадська організація "Центр хореографічного мистецтва імені Н.Скорульської", керівник - Інна Бурдейна. Її підтримала обласна та міська влада, Міністерство культури України. "Наталія Скорульська є не лише натхненницею, а й оберегом хореографічної асамблеї, адже ми приймаємо понад 500 учасників з 5 країн світу!" - не приховує задоволення Інна Бурдейна.

У рамках заходу окрім конкурсу хореографічного мистецтва імені Н. Скорульської, пройшов міжнародний фольклорний фестиваль, хореографічний форум для керівників колективів, відбулись майстер-класи від провідних хореографів України та світу, виступи гостей - артистів Національної Опери України. Головою журі конкурсної програми обрано Катерину Кухар. Почесним членом журі запрошена Роксана Микитівна Скорульська. "Витончені рухи, аристократизм, тонке художнє сприйняття - це балет.А ще виснажлива щоденна робота", - висловилась Катерина Кухар. Фестиваль, що впроваджений на Житомирщині - особливо визначна подією у культурному та хореографічному розвитку міста і області.

Багато видатних митців XX ст. залишили свій яскравий слід в історії країни. Серед них - ім'я житомирянки Наталії Михайлівни Скорульської, однієї з видатних діячів епохи становлення української класичної хореографії і розвитку танцювального мистецтва в Україні.

      Список використаних джерел

1. Загайкевич Марія. Про балет "Лісова пісня". Лісова Пісня. Видання Національної опери України. Київ. 2009.

2. Скорульська Наталія Михайлівна [Электронный ресурс]. - Режим доступу]: https://uk.wikipedia.org/.../Скорульська Наталія Михайлівна.

3. Туркевич В. Д. Хореографічне мистецтво України у персоналіях: Довідник. Київ: Біографічний інститут НАН України, 1999. - С.175-176.

Добрянська А.Ю.,
студентка 112 групи;
Білявська Л. П.,
викладач музичного виховання з методикою
ВКНЗ "Коростишівський педагогічний коледж імені І.Я.Франка"Житомирської обласної ради

    МУЗИЧНА ТВОРЧІСТЬ ЗНАМЕНИТОГО КОПОЗИТОРА ЮЛІУША ЗАРЕМБСЬКОГО

Юліуш Зарембський (іноді Юлій Зарембський, Юльюш Зарембський, Юліуш-Карл Зарембський; польськ. Juliusz Zarebski) - польський піаніст і композитор.

 Народився 16 лютого за старим стилем або 1 березня за новим стилем 1854 року в Житомирі у родині Кароля і Анастасії Зарембських. 

Першим вчителем музиканта була його матір, викладачка фортепіано. Завдяки їй він вже з десятирічного віку виступав з концертами в міських салонах. Також його навчала старша сестра Марія. У 1867-1870 рр. Юліуш Зарембський навчався у Житомирській першій гімназії, мав здібності до мов і малювання. Музиці його навчали найкращі в місті піаністи - чех за походженням Ернест Несвадба і польська піаністка Люція Руцінська. Саме Люції Руцінській Юліуш Зарембський зобов'язаний своєю професійною освітою піаніста. Це вона навчала, виховувала юного музиканта, підготувала його до вступу до Віденської консерваторії, заклала фундамент віртуозної майстерності, художньої зрілості свого вихованця, що дозволило йому за два роки закінчити професійний навчальний заклад, виконати на випускному концерті найскладніший фортепіанний твір? - "Симфонічні етюди" Шумана й бути відзначеним золотою медаллю та званням лауреата Віденської консерваторії. В Ернеста Несвадби Зарембський брав уроки композиції, вивчав технологічні й виконавські можливості струнних інструментів. Свій внесок у пізнання таємниць тембральних особливостей віолончелі вніс Анджей Янович. Цей музикант у 1860-1890 рр. відіграв значну роль в музичному житті Житомира, виявляючи себе як композитор, педагог, диригент, віолончеліст. Як результат житомирських професійних надбань сприймається вибір Зарембським дипломної роботи з композиції, а саме - тріо для фортепіано, скрипки та віолончелі, за яке, до речі, автор також отримав золоту медаль. Навчався грі на фортепіано у Віденській консерваторії (закінчив у 1872 р. із золотою медаллю) під керівництвом Йозефа Дакса, а потім деякий час займався у Петроградській консерваторії (талановитому музиканту вистачило всього 3 місяці навчання у 1873 р., щоб отримати там диплом). Отримавши диплом і звання вільного художника, повернувся до Житомира, де жив більше року. У 1874 р. давав свої перші концерти в Києві та Одесі. Так, 10 і 21 лютого 1874 року Зарембський двічі концертував у Києві. Після першого виступу в газеті «Киевлянин» з'явилася рецензія: «З концертантів, які пригощали київську публіку останнім часом, особливо відзначається, на нашу думку, особа піаніста Зарембського... Талант його як виконавця за ясним художнім фразуванням творів, що виконуються, за шляхетним соковитим тоном, за чистотою обробки і чудовою технікою являє досить помітне явище, обіцяючи без сумніву блискуче майбутнє... Особливо П.Зарембському як слов'янину удається Шопен». Рецензія закінчувалася побажанням київським слухачам підтримати на другому концерті «такий здоровий, чудовий талант». Того ж 1874 року молодий віртуоз вирушив до Ференца Ліста, під керівництвом якого, спершу в Римі, а потім у Веймарі, займався більше двох років. Юліуш Зарембський також виступав із концертами у своєму рідному Житомирі. Восени 1876 р. він приїхав до Варшави і дав там чотири концерти. Ті, хто чув Ю. Зарембського, казали, що це був першокласний піаніст із великим хистом і бездоганною технікою. Але для широких верств публіки його програми були малодоступні, тому його концерти приваблювали мало слухачів. Останній свій концерт Юліуш Зарембський продав концертному агенту за 400 рублів, щоб мати змогу виїхати з Варшави. Звідти він поїхав до свого друга і вчителя Ференца Ліста, котрий цінував у своєму учні не лише музичні здібності, але і його моральні якості. Він брав його з собою в усі свої подорожі, ходив із ним до своїх знайомих високопосадовців і зближував із видатними музикантами. Так, за посередництвом Ліста, в 1877 р. у Веймарі Зарембський познайомився з відомим хіміком і композитором О.П. Бородіним. Останній, ділячись своїми враженнями від цього знайомства, писав своїй дружині: «Як піаніст, Зарембський, чорт знає, який талановитий, так само як і композитор.» Він пророкував йому блискуче майбутнє. Тим часом Ю. Зарембський зацікавився новим музичним інструментом, так званим Piano-Mangeot (з'єднання двох фортепіано, винахідник Едуар Манжо), і на початку 1878 р. знову дає концерти у Варшаві вже на цьому інструменті.

Для цієї мети він аранжував належним чином деякі відомі оркестрові твори, інші сам писав спеціально для Piano-Mangeot. «Ефекти виходили дивовижні, а гармонічні поєднання, воістину, були надзвичайно повні й різноманітні». Але саме виконання на цьому інструменті було значно складнішим, ніж на звичайному фортепіано, оскільки доводилось грати одночасно одразу на двох клавіатурах, одна з котрих була трохи вище від іншої. Однак, Зарембський володів новим інструментом напрочуд майстерно і з успіхом виступав декілька разів на всесвітній виставці у Парижі, а потім в Англії та різних містах Росії. Вирушаючи за кордон у 1879 р., він, однак, вирішив розлучитися з цим складним і громіздким інструментом, який завдавав йому багато труднощів при транспортуванні: він кинув його на станції Підволочиськ і надіслав телеграму до Варшавської музичної спілки, повідомивши, що дарує їй свій інструмент. У 1880 році, перебуваючи в Парижі, Зарембський отримав запрошення посісти місце професора фортепіанного класу в Брюссельській консерваторії після Луї Брассена, запрошеного до Петроградської консерваторії. Він прийняв це запрошення і займався в Брюсселі близько трьох років, але тяжка хвороба легенів (туберкульоз) змусила його повернутися на Батьківщину, до Житомира. Тут, незважаючи на ретельний догляд і піклування рідних, він помер від сухот 1 вересня (13 вересня за новим стилем) 1885 року. Похований відомий музикант на Польському кладовищі в Житомирі. Юліуш Зарембський майже завжди писав виключно для фортепіано. Серед багатьох його композицій, які видавались переважно за кордоном, відомими є наступні: «Концертний етюд соль-мажор»«Мрійливість»«Пристрасть»«Анданте Ре-мажор»«Алегро соль мінор»«Сентиментальний вальс»«Балада соль-мінор»«Вальс соль-мажор»«Менует мі-мажор» та багато дрібних п'єс, виданих у збірках і окремо. Цікаві факти:

Одноповерховий будинок, у якому народився Юліуш Зарембський, був знесений у 1970-х роках. Зараз на його місці стоїть дев'ятиповерховий будинок №20 (вул. Лермонтова). У 1878 році Ю. Зарембський одружився з Йоханною Венцель, яка теж була ученицею Ференца Ліста. Могила музиканта знаходиться обабіч дороги, що веде до відновленої каплиці, приблизно за 50 м від самої каплиці. Пам'ятник на могилі Юліуша Зарембського виготовлений з чорного лабрадориту, що видобувався у Кам'яному Броді. Поруч знаходяться могили членів родини музиканта - батьків та сестри і її чоловіка. Неподалік похований його вчитель Ернест Несвадба. Також існує легенда, що серце піаніста замуроване в катедрі святої Софії, що в Житомирі.

У 1997 році в Житомирі було засновано хор імені Юліуша Зарембського.

Ще навчаючись у гімназії, Зарембський написав свої перші композиції - «Вілія» і «Дерева в цвіту» на слова Адама Міцкевича. Польської тематики композитор торкнувся у мазурках «Польська сюїта», «Тріумфальний полонез» та фортепіанному циклі «З Польщі». Ю. Зарембський також не оминув українські народні теми. Він пише «Галицькі танці», інструментовку до яких робив сам Ференц Ліст, і навіть рекомендував твір видавцям. Своєму учневі маестро писав: «Ваші етюди є найбільш значними, чудовими і віртуозними, оскільки на ваших творах лежить відбиток самобутності». Прощальний Фортепіанний квінтет Зарембського, присвячений Лісту, вперше був виконаний 30 квітня 1885 року з участю автора. Твори Зарембського також виконував і популяризував польський піаніст Юзеф Турчинський.

     Список використаних джерел

https://www.famous-people.pp.ua/2011/10/blog-post_3.html